Співець латини й України

(Закінчення. Початок у № 19 від 6 травня 2020 р.)

45 обвинувачених, які опинилися на судовій лаві під час процесу в Харківському драматичному театрі, — верхівка української інтелігенції: вчені, письменники, культурні діячі, священики УАПЦ, викладачі вишів і шкіл, студенти. ГПУ пред’явило їм обвинувачення у підготовці до повалення радянської влади шляхом збройного повстання та встановлення військово-фашистської диктатури. Очільником СВУ «жандарі» призначили колишнього члена Центральної Ради — віце-президента Всеукраїнської академії наук, літературознавця Сергія Єфремова.

Микола Зеров виступав на цьому процесі як свідок. Він ішов на процес із впевненістю, що все це абсурд і йому вдасться легко це довести. Однак судді втягнули його в літературознавчу дискусію із Сергієм Єфремовим, з яким Микола Зеров сперечався щодо методології, і на запитання судді: «Ви вважаєте, що праці Єфремова є шкідливими для радянської молоді?» спантеличений Микола Костьович відповів: «Я з ними не погоджуюся». — «Значить, ви вважаєте їх шкідливими», — поставив крапку в дискусії суддя.

Справа СВУ була пробним каменем. Репресії лише набирали обертів. 19 березня 1931 року заарештовують Максима Рильського, який після піврічних допитів розкаюється в тому, що робив і чого не робив. 13 травня 1933 року пускає собі кулю в скроню Микола Хвильовий. У 1934-му в звинуваченні у причетності до вбивства Сергія Кірова приговорюють до розстрілу Григорія Косинку, Костя Буревія, Олексу Влизька, Дмитра Фальківського... 

Стискався зашморг і навколо Миколи Зерова. На початку 1934-го в журналі «За марксо-ленінську критику» з’являється стаття одного з улюблених учнів Миколи Зерова — Петра Колесника — «Плач Ярославни, або Агонія буржуазно-націоналістичної Камени» (натяк на першу збірку віршів Миколи Зерова «Камена», що побачила світ 1924 року). Зеров узагалі замовкає, але від нього тепер вимагають не мовчання, а покаяння. Зеров же просто не розуміє, у чому його вина і в чому має каятися.

Можна лише уявити, що відчував Микола Зеров — учений енциклопедичних знань, широкої ерудиції, із тонким аналітичним складом розуму, котрого ще донедавна зустрічали оплесками на кожній сцені й кафедрі і котрий був для багатьох беззаперечним авторитетом, — дивлячись, як руйнується його світ — світ, який він знав і любив, у який вірив і на який спирався. До всього додається особиста драма — у Софії Федорівни зав’язується роман із його близьким другом Віктором Петровим (Домонтовичем). Але й це ще не фінал — 1 вересня Миколу Зерова звільняють із викладацької посади в університеті, а через два місяці йому забороняють займатися й науковою роботою.

Останньою крапкою в низці випробувань 1934 року для Зерова стала несподівана смерть від скарлатини єдиного сина і єдиної надії письменника — десятирічного Костика-Котика. На його похоронах були лише сам Микола Зеров, двоє колег з університету та двоє його студентів. Софія Федорівна у тяжкому стані лишалася в лікарні. Над могилою сина Зеров раптом виголосив довгу промову латиною, цитуючи античних авторів. На здивовані погляди присутніх він згодом відповів: «Вам здалося це недоречним? А хіба не можна зрозуміти, що я ховаю не лише Котика, а й самого себе? Що я звертаюся до мертвого сина, бо перед живими мені вже виступати не доведеться?». Він як у воду дивився.

«Терористична група Миколи Зерова»

Становище Зерова в Києві — без роботи і засобів для існування — стає нестерпним. Як за останню соломинку, він хапається за Москву — там був значно менший тиск і більша свобода для творчості. Туди свого часу втік Олександр Довженко, там спробував знайти себе Лесь Курбас.

У Москві Микола Зеров прожив півроку. Спробував прилаштуватися в кіноуправлінні, потім перебрався до Підмосков’я, у Пушкіно, де взявся за переклад російською «Поетичного мистецтва» Горація для видавництва «Академія». Там, у Пушкіно, його і заарештували 27 квітня 1935 року.

Підставою для обшуку стало вибите із бориспільського письменника Сергія Жигалка зізнан-ня, що він був на квартирі Максима Рильського за кілька днів після розстрілу Григорія Косинки на «траурному зібранні», де присутні читали вірші і висловлювали співчуття з приводу смерті письменника. Серед присутніх було назване й ім’я Миколи Зерова. Під час обшуку чекісти знайшли «речові докази»: книгу «Політика» з дарчим написом Григорія Косинки та історичний роман «фашиста» Пантелеймона Куліша «Чорна рада».

«Слідство» тривало майже рік. Практично щодня Зерова викликали на допит. Органи НКВС звинуватили письменника в «керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією». Спочатку він опирався, пояснював, заперечував. Але з ним гралися, як кіт із мишкою професійні психологи-маніпулятори. Остаточно виснажений морально письменник під кінець був готовий на все, аби це закінчилося. Іншим він теж радив, що «нужно хоть что-нибудь клеветать на себя, иначе нас всех расстреляют».

В обвинувачувальному висновку значилося (правопис збережено): «ЗЕРОВ Николай Константинович, 1890 г. рождения, уроженец м. Зиньково Харьковской области, украинец, беспартийный, с высшим образованием, про-фессор-литературовед, не судим, снят с работы в ВУЗе за националистическую деятельность, обвиняется в том, что:

а) входил в состав руководства контрреволюционной организации, ставившей перед собой задачу свержения советской власти на Украине и создание буржуазной независимой украинской республики;

б) на  протяжении  ряда  лет  активно проводил работу по воспитанию и подготовке контррево-люционных националистических кадров с целью вооруженного захвата власти и отторжения Украины от СССР;

в) свою работу проводил под лозунгами и в целях фашизации Украины, являлся вдохновителем идей террора, организовал террористические группы с целью совершения террористиче-ских актов над руководителями Коммунистической партии и соввласти.

При обыске у обв. Зерова изъята книга «Политика» с автографом расстрелянного террориста КОСЫНКО, «Черная рада» КУЛИША и другая националистическая литература. Изъято также письмо высланного за к/р деятельность ЧАПЛЕНКО, свидетельствующее о связи с репрессированным к/р элементом».

«Групу Зерова» в кінцевому варіанті слідча група визначила в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко. Зеров, Филипович та Лебідь отримали 10 років таборів із конфіскацією майна, Вороний — вісім років, Митькевич та Пилипенко — по сім. До реабілітації дожив лише Митькевич.

Фатальний Сандармох

Остання сторінка драми життя Миколи Зерова була написана на теренах сумнозвісного СЛОНа — Соловецкого лагеря особого назначения, куди він прибув у червні 1936 року. За станом здоров’я Зеров не міг працювати на лісоповалі й інших важких роботах, тому йому доручили прибирання кімнат господарської служби. Це, крім усього, давало багато вільного часу, який Зеров використовував по-своєму: закрившись у кімнатці сторожа, він перекладав українською Вергілієву «Енеїду». Цю роботу він почав ще під час слідства в Києві і дуже сподівався, що його рукописи будуть передані дружині Софії Федорівні. Із листів, які збереглися, відомо, що він закінчив ту роботу. Однак сліди безцінного рукопису досі не знайдені.

А тим часом наближалася 20-та річниця більшовицької революції. Із цієї нагоди було прийнято рішення провести «чистку» суспільства від елементів, «непридатних для будівництва комунізму». 9 жовтня 1937 року справа Зерова, як і багатьох інших була переглянута особливою трійкою УНКВС в Ленінградській області. Його було засуджено до розстрілу.

3 листопада 1937 року Миколу Зерова та ще 133-х «украинских буржуазных националистов» помістили у вантажівки і повезли в урочище Сандармох, де на них уже чекав капітан держбезпеки Михайло Матвєєв. Усього ж за чотири дні свою смерть у Сандармосі від його руки знайшли 1 111 в’язнів соловецького етапу. Можна лише гадати, якою була б Україна, якби всі вони продовжували працювати на благо її культурного та історичного розвитку.

Довгий час Сандармох, як і київська Биківня та десятки інших місць масових розстрілів «ворогів народу» був таємницею за сімома печатками. 23 січня 1957 року в Ленінградському РАГСі в книзі актів громадського стану з’являється запис: «Зеров Николай Константинович умер 13 октября 1941 года, возраст — 51 год. Причина смерти — паралич сердечно-сосудистой системы». Спроби Софії Федорівни дізнатися правду і знайти могилу чоловіка були безрезультатними.

Миколу Зерова реабілітували у 1958 році. Ухвалою військової колегії Верховного суду СРСР від 31 березня того року вирок Військового трибуналу КВО від 1—4 лютого 1936 року і постанова особливої трійки УНКВС в Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року були скасовані, справу припинено «за відсутністю складу злочину». У приписці значилося: «Проверкой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бывший сотрудник НКВД Лихман за фальсификацию следственных материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитирующим звание офицера». За «перевищення службових повноважень» 1939 року до 10 років таборів був засуджений і капітан Матвєєв (що не завадило йому дожити до 1971 року на пенсії шанованим ветераном).

У Сандармосі щороку проводять акції пам’яті про тисячі жертв радянського свавілля, жертвою якого став і Микола Зеров. У Києві є його символічна могила, де захована земля із Сандармоху, на Лук’янівському кладовищі (ділянка 12) поруч із могилою його сина Котика.

Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО,

співробітниця 

Українського інституту 

національної пам’яті