Полтавщина у завершальний період Другої світової війни

Вигнання нацистів із теренів Полтавщини відбувалося упродовж вересня—жовтня 1943 року. Зрозуміло, що область після коричневої навали являла собою тоді одну велику суцільну руїну зі спаленими містами і селами, зруйнованим народним господарством і зірваними комунікаціями; для відбудовчих робіт катастрофічно не вистачало ні матеріальних, ні людських ресурсів. Та, попри розруху і великі продовольчі труднощі, Полтавщина продовжувала активно боротися з ворогом, а її територія була перетворена на великий прифронтовий табір, де в терміновому порядку створювали евакопункти та періодично черпали усе нові і нові ресурси для потреб фронту й тилу. 

У цьому матеріалі мовою фактів розповімо, якою ціною кувалася перемога над ворогом на теренах нашого краю в завершальний період Другої світової війни. Причому свідомо опустимо ті жахливі втрати, яких зазнала наша область у період окупації та під час бойових дій.

Звісно, військове радянське керівництво різними шляхами намагалося мобілізувати на фронт усіх полтавців призовного віку. Тож сотні тисяч юнаків добровільно й примусово восени 1943-го і впродовж 1944 року приєднувалися до лав Червоної армії, і без належного вишколу їх відправляли на передові позиції: необстріляних, неозброєних і навіть невдягнених. Від такого, по суті, злочинного ставлення радянських командирів до так званих «чорносвиточників» 1926-го, 1927 року народження, яких після призову відразу кинули на форсування річки Дніпро та на неприступний «Східний вал», маємо жахливі безповоротні втрати.

Далеко не все було гладко у стосунках між військовими Червоної армії та мирним населенням. Нерідко саме ставлення командирів і бійців до людей, які донедавна перебували на окупованій території та зазнавали усіляких знущань і принижень від ворога, було, м’яко кажучи, зверхньо-презирливим. Неодноразово траплялися випадки мародерства, коли без узгодження з місцевою владою у колгоспників для нібито нагальних потреб Червоної армії без будь-якої компенсації відбирали майно, худобу, гужовий транспорт тощо. Причому такі випадки траплялися навіть тоді, коли сільськогосподарські роботи ще не були закінчені. Один із прикладів: 12 жовтня 1943 року військова рада 52-ї армії ухвалила постанову про мобілізацію у 5 районах Полтавської області 2 952 парокінних підвод. Документи свідчили, що «воинские части, в особенности при передвижении  самоуправно забирают в колхозах лошадей и волов; дело доходит до того, что отбирается попадающийся на пути рабочий скот, мобилизованный на строительство переправ и другие оборонные работы».

Врешті-решт керівництву області урвався терпець. А тому 13 грудня 1943 року секретар По-лтавського обкому КП(б)У Шевкопляс був змушений направити обурливого листа членові військової ради 2-го Українського фронту — генерал-майору Грушецькому, навівши приклади здійснення бійцями Червоної армії мародерства у прифронтовій зоні. Та, як правило, скарги потерпілих селян і навіть місцевих керівників залишалися без відповідного реагування та покарання винних — усе списувалося під відомим тоді гаслом: «Все для фронту, усе для перемоги»…

А для перемоги в області справді робили немало. Вже через тиждень після вступу радянських частин до Полтави було створено обласний комітет з обслуговування хворих та поранених червоноармійців, першочерговим завданням якого стало розміщення й облаштування передислокованих на Полтавщину 10 евакопунктів. Кожним таким пунктом опікувалися 3—5 організацій: колгоспи, підприємства, школи. Парадоксально, але зі зміщенням лінії фронту на захід кількість шпиталів на Полтавщині не зменшувалася, а, навпаки, лише зростала. 

У січні 1944 року в області були передбачені розміщення 10 евакопунктів на 5 000 ліжок, передислокованих зі східних районів Союзу, та створення 11 нових евакопунктів на 5 000 ліжок, усього передбачалося розвернути на Полтавщині 21 евакопункт на 10 000 ліжок. Тож усе забезпечення (матеріально-технічне, продовольче, медичне) упродовж наступних місяців лягало на плечі місцевих органів влади.

Як і повсюди в СРСР, в області широкого поширення серед населення набував рух зі збору коштів до фонду оборони — на будівництво ескадрильї «Полтавщина — переможцям» та танкової колони «Звільнена Полтавщина». Значні пожертви в сумі 100 тисяч карбованців на будівництво танків і літаків здали колгоспники: із села Захлюпанка Карлівського району — М. С. Баден, артілі імені Фрунзе, що в Новосанжарському районі, — К. Г. Руденко, артілі «1 травня», що в Кременчуцькому районі, — А. Т. Горюха. Усього ж від часу вигнання нацистів із території області і до остаточної перемоги від трудящих Полтавщини надійшло добровільних пожертв до фонду оборони в розмірі понад 150 мільйонів карбованців, багато золотих речей, інших коштовностей. Причому патріотичний запал був настільки високим, що населення передавало гроші (а нерідко і родинні коштовні реліквії) під час проведення численних мітингів та інших публічних патріотичних заходів. 

Типовою є замітка, надрукована під заголовком «У подарунок тричі героєві Радянського Союзу» на шпальтах обласної газети «Зоря Полтавщини» 10 вересня 1944 року. Газета повідомляла, що колгоспники артілі імені ХVІІІ з’їзду рад Чорнухинського району на своїх зборах вирішили зібрати гроші на літак тричі герою Радянського Союзу тов. Олександру Покришкіну. І після зборів першою до цього фонду внесла 400 карбованців колгоспниця Нестеренко. 

Незважаючи на катастрофічну нестачу людських ресурсів, область продовжувала мобілізовувати населення на зведення мостів, будівництво оборонних споруд, стратегічні підприємства воєнної промисловості, на вугільні шахти Донбасу. Статистика просто вражає.

24 січня 1944 року виконавчий комітет Полтавської обласної ради депутатів трудящих спільно з бюро обкому КП(б)У ухвалили постанову «Про організований набір  робочої сили в кількості 2 000 чоловік для місцевої кам’яно-вугільної промисловості». До кінця січня область зобов’язувалася провести організований набір робочої сили на постійну роботу для кам’яно-вугільної промисловості.

21 лютого 1944 року ці ж органи влади ухвалили іншу постанову — «Про мобілізацію 4 000 чоловік робочої сили для роботи з відбудови заводів наркомбоєприпасів СРСР»; мобілізації підлягали працездатні чоловіки віком від 16-ти до 55 років і працездатні жінки віком від 16-ти до 50 років. Наступна постанова від 13 липня 1944 року «Про шефство над вугільними шахтами Донбасу» передбачала найближчим часом направити на Схід 6 000 чоловік. Усього, за підрахунками автора, упродовж 1944 року з області лише на вугільні шахти Донбасу та будівництво Дніпробуду було відправлено щонайменше 20 тисяч працездатних осіб. Зайве, певно, говорити, що така мобілізація відбувалася насильно за чіткими рознарядками вищих органів влади та партійним контролем.

Крім того, краяни періодично забезпечували і фронт, і Схід продуктами харчування. Як повідомляла 11 червня 1944 року своїх читачів обласна газета «Зоря Полтавщини», «колгоспники області в допомогу трудящим Донбасу заготовили і надіслали для харчування 38 615 тонн картоплі, для весняного посіву високосортного зерна — 11 456 тонн».

Проте далеко не про все повідомлялося в тогочасній місцевій пресі. Приміром, не усі мобілізовані на Схід змогли витримати поневіряння і тяжкі умови праці. Тому досить часто юнаки тікали додому з шахтарського краю, і за ними спеціальні органи полювали, як на звірів, знову відправляючи на Схід. Лише за офіційними даними, з 13 червня по 5 липня 1944 року з Полтавщини насильно було повернуто на шахти Донбасу 1 183 чоловіки.

Джерела завершального періоду Другої світової війни свідчать, що навіть на теренах Полтавщини соціально-політична ситуація була непростою, періодично виникали конфлікти між місцевим населенням, владою та військовим керівництвом. І зазвичай усе традиційно вирішувалося перевіреним силовим методом — система продовжувала ламати і знищувати людей. Нічого не змінилося в діях влади від зловісних 1930-х років.

Дуже дорогою ціною кувалася краянами бажана перемога над нацизмом. Із Полтавської області у 1943—1945 роках постійно черпали  все нові і нові матеріальні й людські ресурси, у величезних кількостях вивозили на схід та у промислові центри вирощені непосильною працею врожаї. Тож нехтування елементарними потребами людей, закручування гайок на місцях невдовзі і призвело до іншої трагедії — голоду 1946—1947 років. 

Тарас ПУСТОВІТ,

заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник 

культури України