Діти війни

75 років віддаляють нас від тих травневих днів, коли відлунали останні залпи найстрашнішої й найкровопролитнішої війни в історії людства — Другої світової. Найбільший тягар у боротьбі з фашизмом — чумою ХХ століття — упав на колишній Радянський Союз. Перші удари припали на Україну, яка й зазнала найбільших людських втрат.

У пам’яті перемотується, як коротка кольорова кінострічка моє далеке босоноге дитинство: руїни, згарища, життя в землянках, голодні післявоєнні роки. Діти війни… Природа хотіла, щоб ми були дітьми, перш ніж стати дорослими. Однак війна лягла на наші дитячі плечі величезним тягарем — тяжкими випробуваннями й поневіряннями. Але ми вистояли, як і наші батьки.

Я народився в селі Піщаному Кременчуцького району за місяць до вторгнення фашистської Німеччини в Радянський Союз. Із гордістю згадую своїх батьків — маму Вустю Сльоту та батька Федора Шаповала, які дали життя мені та сестричці Раїсі. Мама працювала в місцевому колгоспі імені Горького, була передовиком сільського господарства — у 1939 році на Всесоюзній сільськогосподарській виставці її удостоїли срібної медалі, а колгосп отримав диплом ІІ ступеня й мотоцикл (книга «Історія міст і сіл УРСР», 1967 рік, стор. 502). Та мою маму спіткало велике горе. У воєнні роки на Кременчуччині ширилися епідемії різних інфекційних хвороб, і саме під час епідемії висипного тифу в 1944 році її не стало. Мій тато пішов захищати Батьківщину від коричневої чуми — фашизму, але не дожив до перемоги зовсім трохи ­— загинув 6 квітня 1945 року під час бойових дій у Словаччині. Із тих днів у пам’ять про батьків у нас залишилися декілька фотографій і листів із фронту, а також спогади моїх родичів та односельців. 

Мені й моїй сестричці Раїсі наша бабуся Тетяна Сльота, у якої було дванадцять своїх дітей, замінила батьків. Вона багато переповідала про те, як під час окупації ми навіть під власним дахом почувалися, як під прицілом. Німці оселилися в кожній хаті. Тоді людям здавалося, що нічого гіршого за невільницьке життя бути не може. Але виявилося, що й то не останнє коло пекла. Одного дня наше село було спалене — відступаючи, фашисти перетворили його на згарище. Уже після війни населений пункт  почали відбудовувати. Загалом жили бідно, але люди були дружні, допомагали одне одному відбудовувати хати, бо до цього мешкали в землянках. Повоєнна Кременчуччина зокрема й уся Україна загалом переживали важкі часи відбудови зруйнованого війною народного господарства, пекучий біль людських втрат впереміш із радістю перемоги над ворогом. Усе було в руїнах, ледве жевріло господарське життя. Здавалося, за таких обставин повернення до нормального мирного життя — справа багатьох десятиріч напруженої праці й віри у кращий завтрашній день. Та люди були сповнені рішучості якнайшвидше відродити міста й села. А сили їм у цьому додавало усвідомлення того, що наш народ став переможцем у тій війні. Усе відновлювалося, і моє рідне село також.

Але в 1953 році бабусі не стало. Мене взяла виховувати у свою сім’ю тітка Ольга, а Раїсу — тітка Парасковія. Допомагали нам діти моєї бабусі — Петро, Віра, Марія, Катерина, Олександр і Сидір, які вчили нас бути працьовитими й справедливими. Кожного ранку я вдивляюся в портрети своїх мами й тата, бабусі та інших рідних і запевняю їх, що ніколи не підведу, а також дякую за те, що виховували і дбали про нас із сестрою. Ми їх і справді не підвели, адже стали медиками.

Постійно перечитую татові фронтові «трикутники», адже в таку мить відчуваю тепло батьківської долоні і його хвилювання за нашу долю. В останньому «трикутнику», який він надіслав 22.03.1945 року моїм рідним, було написано: «Здраствуйте, вельмишановні батьки, синочку, донечко. Повідомляю, що я живий-здоровий, чого і вам бажаю. Дуже вдячний за те, що ви написали, як там мої діточки. За все вам дуже, дуже дякую. Прошу, якщо це можливо, надіслати свою фотокарточку, а також Валіка та Раї. Хочу побачити вас усіх на фото. Прошу не відмовити. Пишіть, не забувайте. Ваш зять Федя». Зберігся також лист, написаний 2.05.1945 року від товариша мого тата — Олексія Колодяжного, який разом із ним пройшов весь бойовий шлях. У листі він написав моїм рідним про батькові розмови, зокрема про те, що він дуже хвилювався за долю своїх дітей, і додав: «Вирішив написати, щоб ви знали, що він загинув як герой — у бою за Батьківщину. На цьому все. Його товариш Олексій Колодяжний». Такими словами завершується останній лист із фронту.

Ми, діти війни, виховані на подвигах наших батьків. Нам довелося опинитися в строю тих, хто відстоював свободу Батьківщини, боровся за нашу землю й перемагав фашистську навалу. Поринувши думками в той незабутній світ, скрутну днину 75 років тому, де залишилися рідні, друзі, минули кращі роки, ми відчуваємо приплив енергії, бажання жити з вірою у день прийдешній. Низько схиляємо голову перед усіма, хто віддав життя за нашу землю під час Другої світової війни, а також перед нашими воїнами, які нині захищають Україну-неньку. Хотілося б вірити, що наша земля буде у власності нашого народу, а не якихось там іноземців. Бо за що ж тоді полягли мільйони українців і мій батько зокрема?

Григорій Сковорода писав: «Пізнай свій край.., себе, свій рід, свій народ, свою землю — і ти побачиш шлях у життя. Шлях, на якому найповніше розкриються твої здібності. Та даси йому продовження, вторувавши стежину, із тієї стежини вже рушили у життя твої нащадки». А якщо не буде в нас землі, якщо її викуплять іноземці, то чи буде стежка в наших нащадків? Це питання до нинішніх можновладців нашої держави. Схаменіться… 

Бажаю всім міцного здоров’я, миру, добра та злагоди.

Валентин ШАПОВАЛ,

заслужений лікар України, 

кандидат медичних наук, 

доцент, член громадської спілки «Полтавське товариство 

сільського господарства»