Пирятинські спокусниці

Цариця 

Хоч у цьому  селі його жителям не завжди було тепло та затишно, але звалося воно Теплівкою. Чому? Бо його назва походить від прізвища поміщика, великого вельможі часів цариці Катерини ІІ —  графа Теплова. Він і спорудив у селі величезний триповерховий цегляний палац. Та його нащадки розорилися і врешті продали тамтешні земельні угіддя й маєток князям Долгоруким. Коли 1859 р. Полтавщиною проїжджав цар Олександр ІІ, то на кілька днів зупинявся в цих поміщиків, бо вони мали найкращий у тих місцях палац. Навколишні пани з усіх сил старалися якомога пишно прийняти царя, влаштовували там бучні бенкети. А коли Олександр ІІ поїхав, то на радощах, що все так добре обійшлося, пирування продовжилося особливо розгульно. Та хтось, мабуть, перекинув свічку, сталася велика пожежа. Палац дощенту вигорів, лишилися тільки стіни. Після того захиріли й Долгорукі. Князь Михайло почав посилено прикладатися до чарки, 

розорився й невдовзі помер. Без батька лишилися шестеро дітей. Родичі звернулися до Олександ-ра ІІ за підтримкою. Той не забув про своє перебування в Теплівці: посприяв, щоб сини князя були влаштовані у військові училища в Петербурзі, а дочки — у дворянський Смольний інститут. 

Якось цар завітав до того інституту й упізнав 12-річну дівчинку Катю Долгоруку, з якою раніше зустрічався, після чого почав більше опікуватися нею. А пізніше, коли 17-річна дівчина закінчила навчання, ці, так би мовити, батьківські почуття змінилися на інші, хоч пару й розділяла різниця в 30 років. 

Олександр ІІ був одружений на принцесі одного з німецьких князівств Максиміліані, котра в православ’ї стала Марією 

Олександрівною. І хоч у сім’ї з’явилися восьмеро дітей, проте взаємини чоловіка з дружиною не ладилися. Він не цурався інтимних зв’язків із фрейлінами. Тому невдовзі Катерина  була введена до їхнього складу й зайняла там чільне місце. Цар ніскільки не зважав на правила придворного етикету, разом із нею з’являвся на різних офіційних заходах. У цієї пари народилися  четверо дітей. І Олександр їх ніскільки не приховував, дав усім князівські титули. 

У травні 1880 р. імператриця Марія Олександрівна пішла на той світ. А вже в липні Олександр ІІ 

обвінчався з новою дружиною, яка стала Світлійшою княгинею Катериною Юр’ївською, хоч це й викликало бурю злослів’я  серед російської знаті. Але їхнє офіційне подружнє життя тривало недовго. У березні 1881 р. від великих поранень, спричинених бомбою «народовольців», цар помер. Перед похованням Катерина підійшла до його труни й поклала туди свій цінний дарунок чоловікові — острижене розкішне волосся. Невдовзі 33-річна вдова з дітьми виїхала у Францію, в Ніццу. Там і перебувала з ними аж до смерті на 71 році життя в 1922 р.

«Руда  бестія»

Серед великих поміщиків Пирятинського повіту деякий час значилися О'Рурки. За походженням вони з Ірландії, стверджували, що були родичами котрогось із тамтешніх королів чи навіть відомої в історії королеви Марії Стюарт. Один із предків цієї сім’ї подався на службу в Росію ще за часів правління цариці Єлизавети, одержав від неї звання графа. Ну, а пізніший його нащадок Микола О’Рурк у російській армії дослужився лише до капітан-лейтенанта й пішов у відставку. 

1877 р. у його сім’ї народилася дочка Марія. Виховувалася і здобувала освіту вона у Полтавському інституті шляхетних дівчат. Невдовзі після його закінчення у 1894 р. в 17 років вийшла заміж за Василя Тарнавського. Він був сином відомого в Україні багатого поміщика-мецената 

В. В. Тарнавського — власника знаного серед діячів культури маєтку «Качанівка». Той був вельми незадоволений вибором сина, бо вважав таку невістку незаможною й несерйозною. Тому Василеві довелося навіть потай вінчатися з Марією. Це змусило батька змиритися з уподобанням сина й  виділити молодятам чималі кошти. 

Василь спочатку навчався у військовому училищі, потім захопився вокалом. Виявився вельми здібним співаком, виступав в оперних спектаклях на сценах театрів Петербурга, Мілана, Відня, Берліна. Був неабияким гульвісою та марнотратником. Але дружина Марія в цьому його в рази перевершувала. І щодо прагнення до розкошів, а особливо — в розгульному як для заміжньої жінки, котра вже мала двох дітей, житті. Витончена фігура, променисті блакитні очі, розкішне руде волосся та інші принади гіпнотично спокушали чоловіків. Недарма оточуючі дали їй прізвисько «Руда бестія». 

Подейкували, що в Марію безтямно закохався молодший брат чоловіка — Петро. Зовсім втратив голову і в 17 років повісився. З одним із її коханців Василь Тарнавський бився на дуелі на шпагах, із другим — Стефаном Баржевським — стрілявся, поранив того в шию, за що був арештований. А поки потерпав від арешту та судової колотнечі, його дружина чкурнула в Крим із новим коханцем — бароном Шталем. Той кинув сім’ю й розкошував із Марією в Ялті. Там застрахував своє життя на велику суму, яку в разі смерті заповідав коханці. А невдовзі після того пустив собі кулю в лоба. Можливо, до такого згубного кроку його спонукало те, що до Ялти, видужавши після поранення на дуелі, приїхав колишній коханець графині — Стефан Баржевський. І вона вже останньому приділяла свою увагу. Але недовго, бо той раптово помер. 

Після таких «пригод» шлюб із Тарнавським розпався. Василь забрав собі дочку, а Марія — сина. І в неї з’явилася нова жертва — адвокат Донат Прилуков. Він був добре відомий своїм професійним умінням, респектабельністю, мав дружину і трьох дітей. Але, мов підліток, не встояв перед чарами спокусниці, втратив будь-яку розсудливість: залишив сім’ю, а щоб утримувати примхливу коханку, поцупив 80 тисяч рублів, довірених йому клієнтами. Це розкрилося, і парі довелося тікати з Росії. Вкрадені гроші вона швидко розтринькала і змушена була вдатися до кримінальних афер.

У тенета авантюристів потрапило подружжя графа Павла Комаровського. Багатий поміщик привіз свою дружину у Францію на лікування. Марія Тарнавська влаштувалася її доглядати, а водночас і зваблювати чоловіка. Ну, і так дбала про хвору, що та незабаром віддала Богові душу, а наступного дня після похорону Комаровський запропонував Марії вийти за нього заміж. Та для вигляду трохи покомизилася, а потім дала згоду. 

Однак ті кошти, що лишилися в графа, були швидко розтрачені, і нове сімейство в супроводі того ж адвоката Прилукова змушене було повертатися в Росію до маєтку  поміщика. Там молода дружина вмовила свого підстаркуватого чоловіка переписати  на неї всі  статки, а також застрахувати життя на солідну суму із заповітом на її ім’я. А водночас завела собі молодого коханця Миколу Наумова. Тому виповнилося лише 22 роки, він був сином пермського губернатора, родичем відомого письменника  Івана Тургенєва.

Хтозна, які там чари застосовувала щодо нього Марія Тарнавська, певно, намовляла, що стане його дружиною, якщо позбудеться старого чоловіка-нелюба. І таки підбила на великий злочин: Микола застрелив Комаровського. Спочатку він запевняв поліцію, що це сталося випадково, але потім зізнався, що зробив те навмисно. Після того Марія знову спробувала сховатися за кордоном. Але там її затримали. 

За якихось специфічних юридичних обставин аферистку та її посібників Прилукова й Наумова 1909 р. судили в Італії, у Венеції. Процес викликав значну цікавість засобів масової інформації. Марія Тарнавська стала неабиякою знаменитістю, такою ж, як згодом актриса Мата Харі. Отримала вона чималий арештантський строк, але пробула в ув’язненні лише 5 років, потім домоглася помилування й виїхала в Аргентину. Там обкрутила якогось французького графа й жила з ним. Померла у 1949 р. у віці 72 роки. 

Вражаючі здібності спокусниці, її численні перемоги над чоловічими серцями та розумом надихнули письменницю Анну Віванті на написання роману «Цирцея», який пізніше послужив сценарієм для кількох кінофільмів.

Коханка, літератор, агент 

На Полтавщині добре знане село  Березова Рудка, відоме насамперед  тим, що там неодноразово бував наш геніальний поет Тарас Шевченко, написав  деякі свої твори. Кілька з них присвятив господарці тамтешнього поміщицького маєтку Ганні Закревській. 

Однією з її онук  була Марія Закревська. Народилася вона 1892 р., одержала солідну домашню освіту, володіла німецькою, англійською, французькою мовами, пізніше вивчила ще й італійську. 1911 р. дівчина поїхала в гості до Лондона, де її брат служив радником у російському посольстві. Там вийшла заміж за Івана Бенкендорфа й переїхала з ним до Берліна, де чоловік одержав посаду секретаря в російському посольстві. У сім’ї народилися двоє дітей. Із початком війни вона змушена була перебратися до Петрограда, а потім — в Естонію, де Іван Бенкендорф мав родинний маєток.

Через деякий час Марія вирішила з’їздити до Петрограда, аби дізнатися, в якому стані там їхня квартира. Але після Жовтневого перевороту в столиці все різко змінилося. Більшовицька влада реквізувала квартиру й усе майно. Жити було ніде, але й повернутися назад уже не вдалося, бо між Петроградом і Естонією пролягла лінія фронту. Жінка звернулася в англійське посольство, де в неї були знайомі. Разом із ними переїхала до Москви. Там в англійському представництві в  неї зав’язався роман зі спеціальним урядовим агентом Робертом Локкартом, який готував заколот для повалення більшовицької влади. Але ця спроба закінчилася провалом. Локкарта та його спільників арештували. Потрапила до в’язниці й Закревська-Бенкендорф. 

Однак пробула вона там недовго — десь через тиждень її випустили. Само собою напрошується припущення: або вона погодилася співпрацювати з ЧК, або, як ширилися плітки, припала до вподоби заступникові Дзержинського — Якову Петерсу, котрий проводив її допити. Їй дозволили навіть носити передачі Локкарту на Луб’янку. Через місяць усіх англійців теж відпустили, а Локкарта обміняли на арештованого в Лондоні більшовика Литвинова. Ця спроба заколоту потім увійшла в історію СРСР як «змова Локкарта».

Марія повернулася до Петрограда, а там за рекоменда

цією Корнія Чуковського їй вдалося влаштуватися секретарем у видавництво «Всесвітня бібліотека», яким опікувався Максим Горький. Розлучившись із дружиною та попередніми двома дамами серця, Олексій Максимович жив холостяком. Тому невдовзі Марія стала не тільки секретаркою у видавництві, а й господаркою в його квартирі. Він називав її або ласкаво Мурою, або «залізною жінкою». Хоч насправді така здатність властива більшості представниць слабкої статі. Недарма кажуть, що жінка — то таке слабке й беззахисне створіння, від якого не здатен порятуватися жоден чоловік.

Однак Марія дуже нудьгувала  за своїми дітьми. Тому, коли на початку 1920 р. військова обстановка дещо стабілізувалася, вона вирішила пробратися до них в Естонію. Разом із кількома іншими супутниками пішла по льоду замерзлого моря. Але їх схопила прикордонна сторожа. Та завдяки клопотанням Горького й Петерса її відпустили з-під арешту й дозволили виїхати в Естонію. Там на Закревську чекали неприємності: її чоловік загинув від рук грабіжників, а дітей забрали його родичі. Щоб не повертатися назад в радянську Росію й одержати естонське громадянство, Марія вийшла заміж за барона Миколу  Будберга. Він походив із давнього аристократичного роду, але був непевною особою, вкидався в різні авантюри. Тому Марія незабаром залишила його й подалася знову до Максима Горького. Але не в Росію, а в Італію, куди вже емігрував письменник. Там вона була його секретаркою й вела сімейне господарство. Але нерідко вирушала й у далекі поїздки то до дітей в Естонію, то в Париж до сестри Ганни, котра була заміжньою за Кочубеєм. Бувала й у Празі та Берліні, де зустрічалася з Локкартом. 

Коли 1933 р. Горький вирішив повернутися в СРСР, Мура відмовилася їхати з ним. Вона перебралася до Лондона й там відновила давнє знайомство з відомим англійським письменником Гербертом Уеллсом. Згодом воно переросло в значно ближчі стосунки. Тож невдовзі Марія вже стала господинею в будинку Уеллса та його секретаркою. І на цих правах перебувала аж до смерті письменника в 1946 р. У своїх автобіографічних нотатках він зізнавався: «Вона була жінкою, яку я кохав по-справжньому».

Під час Другої світової війни Марія працювала в комітеті «Вільна Франція», у французькій редакції радіо «Бі-бі-сі». 1974 р. 

Марія Гнатівна переїхала в Італію, де жила поблизу Флоренції в сина. Невдовзі там і померла у віці 82 роки. Син перевіз тіло матері до Лондона, де її й поховали. Газета «Таймс» 2 грудня опублікувала розлогий некролог, зазначивши, що впродовж 40 років ця жінка була в центрі інтелектуального життя, мала хист літератора. Відзначилася вона здебільшого як перекладач. Виходили друком її переклади творів Максима Горького, Сергія Сергєєва-Ценського, Віри Панової, російських народних казок, а також переклади з французької та німецької — усього 22 книги. Погодьтеся: солідний доробок. 

Окрім того, М. Г. Закревська тривалий час працювала і як консультант із російської тематики у відомого англійського кінорежисера Олександра Корди. Брала участь у випусках популярних того часу фільмів «Лоуренс Аравійський», «Микола і Олександра», «Обличчя майбутнього», «Анна Кареніна», «Катерина Велика», «Московські ночі». Олександр Корда досить високо цінував її компетентність. 

У деяких масових виданнях можна було прочитати, що Марія Закревська активно діяла ще й як агент радянської та англійської спецслужб. Але, найімовірніше, це вигадки. Звичайно, вона могла виконувати окремі доручення чекістів, щоб порятуватися від арештів, тривалий час контактувала з відомим англійським розвідником Р. Локкартом. Але якихось особливо цінних даних від неї спецслужби не могли мати, оскільки вона перебувала здебільшого в літературному сере-довищі, де поширеними були хіба що плітки.

Безперечно, М. Г. Закревська була вродливою жінкою, хоча й не такої яскравої краси, яка всім враз впадала в очі. Але для того, щоб причарувати таких літературних титанів, як Горький і Уеллс, однієї зовнішньої вроди замало. Необхідна була і внутрішня духовна привабливість, розуміння їхніх інтересів. І, варто зазначити, наша землячка володіла саме цими якостями.

Її романтичне, сповнене різкими поворотами долі життя згодом знайшло відображення в низці різноманітних творів. Документальний роман «Залізна жінка» написала про неї російська письменниця  Ніна Берберова. Він вийшов друком у США й Росії. Іще Марія фігурує в мемуарах уже згаданого англійського розвідника Роберта Локкарта, у кінофільмі, створеному на їхній основі, у книзі Антоніни Валлентен про життя Герберта Уеллса. Саме Марії Гнатівні присвятив свій найбільший роман «Життя Клима Самгіна» Максим Горький. Думається, вельми точну оцінку її (та й не тільки її, а цілих поколінь) біографії висловила письменниця Ніна Берберова: це історія жінки, в якої був різко зламаний звичний спосіб життя і яка змушена була боротися за існування в жорстоких умовах першої половини ХХ століття, коли пролетарські вожді й нацистські фюрери, партійні секретарі й «партайгеноссе» заходилися перебудовувати споконвічний устрій життя за вигаданими ними моделями і правилами, не зупиняючись перед будь-якою сваволею та підлотою, заливаючи землю потоками крові та сліз, породжуючи в суспільстві загальний страх і ниці інстинкти. 

Валентин ПОСУХОВ,

краєзнавець