Як одного генерала засудили до смертної кари за відмову припиняти війну

 

«Якщо комендант фортеці в облозі подейкує про її здачу, то вже можна з упевненістю сказати, що дні фортеці полічено. Так само і Франція наближалася до капітуляції, оскільки глава французького уряду офіційно визнавав, що такої можливості не відкидають. Коли з’явився Поль Рейно (прем’єр-міністр), я сказав йому: «Протягом трьох днів переконуюся, з якою неймовірною швидкістю ми рухаємося до капітуляції. Як міг, намагався вам допомогти, але я діяв в інтересах продовження війни. Погодитися на перемир’я відмовляюся». 

Петена (у липні 1940-го став главою неокупованої частини Франції, підписав документ, що передбачає капітуляцію), який обідав у цьому ж залі, я вітав мовчки. Відтоді ніколи його більше не бачив. Яка сила вабила його назустріч настільки фатальній долі? Занадто гордий для того, щоб займатися інтригами, занадто важливий, аби миритися з другорядною роллю, занадто самозакоханий, щоб вислужитися, у душі він був одержимий жагою до влади, яку в ньому розпалювали усвідомлення власної переваги, перешкоди на його шляху і зарозуміле презирство до інших. І ось раптово події надали його талантам і честолюбству настільки жадану можливість розвернутися в усю широчінь. Однак він міг досягти свого піднесення лише ціною падіння Франції, увінчавши ганьбою свою славу.

Поль Рейно не наважився взяти на себе відповідальність за прийняття надзвичайних рішень. Він спробував досягти мети через маневри. Саме цим пояснюється, наприклад, той факт, що він допускав можливість обговорення умов противника. Звичайно, він думав, що навіть ті, хто наполягав на укладенні перемир’я, відмовляться від нього, коли дізнаються про умови, і що тоді станеться об’єднання всіх людей, які виступають за продовження війни і порятунок батьківщини. Але драма була занадто складною для того, щоб займатися комбінаціями. Вести війну, не шкодуючи зусиль, або негайно капітулювати — іншого виходу не було.

Безумовно, у багатьох відповідальних посадових осіб капітуляція викликала огиду. Але представники державної влади, розгублені перед лицем катастрофи, за яку вони відчували себе відповідальними, абсолютно не діяли. Насамкінець розвал держави був в основі національної катастрофи. У блиску блискавок режим постав у всій своїй страхітливій ​​немочі і не мав нічого спільного із захистом честі й незалежності Франції. 

Продовжувати війну? Так, звичайно, продовжувати! Але з якою метою і в якому масштабі? Я вважав, що навіки будуть втрачені честь, єдність і незалежність Франції, якщо в цій світовій війні вона капітулює і примириться з таким результатом. Бо в цьому разі чим би не закінчилася війна, незалежно від того, чи буде переможена нація, звільнена від загарбника іноземними арміями, чи залишиться поневоленою, презирство, яке вона зазнала б до самої себе, і відраза, яку вселила б іншим націям, надовго отруять її душу і життя багатьох поколінь французів.

Усе це передбачало відновлення військових дій на наших територіях і участь Франції в цій боротьбі, визнання іноземними державами того, що Франція не припинила боротьби. Іншими словами, треба було передати суверенітет, відібравши його у винуватців катастрофи і прихильників поразки, тим, хто виступає за продовження війни і в майбутньому здобуде перемогу.

Знання людей і обстановки не залишало мені ілюзій щодо перешкод, які треба було подолати. Доведеться зіткнутися із сильним ворогом, якого можна зламати лише тривалою війною на виснаження і який у своєму прагненні придушити волю французів до боротьби отримає підтримку нового французького уряду. Можливі труднощі морального й матеріального аспектів. Із ними неминуче зіткнуться в тривалій і запеклій боротьбі ті, хто вестиме її в статусі знедолених, не маючи ні-

яких засобів. Доведеться натрапити на безліч заперечень, звинувачень, наклепницьких тверджень, висунутих скептиками і боягузами, аби виправдати свою пасивність. Матимуть місце, так би мовити, «паралельні» виступи, які насправді ворожі і переслідують протилежні цілі; ці виступи неминуче пробудять у французів пристрасть до супе-речок і будуть використані політичними колами та розвідувальними службами союзників у своїх інтересах. Ті, хто прагне до повалення наявного ладу, намагатимуться направити рух національного опору в бік революційного хаосу, який може породити їхню диктатуру. Нарешті великі держави можуть спробувати скористатися нашою слабкістю в своїх інтересах, але на шкоду інтересам Франції.

Перше, що необхідно було зробити, — це знову підняти бойовий прапор Франції. Мені випала нагода зробити це з допомогою радіо. Ми домовилися, що я використаю «Бі-Бі-Сі», щойно уряд Петена попросить перемир’я. Коли стало відомо, що він це зробив, наступного дня о 18-й годині я прочитав перед мікрофоном усім відому тепер відозву.

30 червня «французьке посольство» сповістило мене про наказ з’явитися до в’язниці «Сен-Мішель» у Тулузі з тим, аби постати перед військовим судом. Спочатку військовий суд засудив мене до одного місяця ув’язнення. Потім через апеляцію, подану «міністром» Вейганом, який був незадоволений рішенням, я був засуджений до смертної кари.

У всьому світі не було жодної людини, яка б діяла, не втративши віри в незалежність, гордість і велич Франції. Такою вона повинна була здаватися відтепер: поневоленою, збезчещеною, потоптаною, оскільки всі примирилися з цим фактом. На тлі цього загального відступництва моя місія представлялася мені ясною і в той же час тяжкою. У цей найтрагічніший період історії Франції я взяв на себе відповідальність за її долю.

Але Франція немислима без меча. Насамперед необхідно було створити армію. Незважаючи на всі перешкоди, поступово формувалися наші перші частини. Вони були погано озброєні, але складалися з рішучих людей. Ті люди були з тієї міцної породи, до якої належали борці французького Руху Опору всюди, де б вони не перебували. Жага до ризику і пригод, презирство до легкодухих і байдужих, схильність до меланхолії і сварок у періоди затишшя, міцна товариська спайка в бою, почуття національної гордості, яке болісно загострювалося в зв’язку з нещастям їхньої батьківщини і за контакту з добре забезпеченими союзниками, а також тверда віра в успіх їхньої власної справи — такими були психологічні риси характеру цієї жменьки кращих синів Франції. Поступово їх ставало все більше, і вони залучили всю націю», — це фрагменти з книги «Військові мемуари» Шарля де Голля.

Шарль де Голль — полковник, командир механізованої дивізії, за заслуги у ході війни отримав тимчасове звання генерал-майора, відмовився визнавати перемир’я і капітуляцію, укладені тогочасним урядом Франції в 1940 році під час німецького вторгнення. У результаті був засуджений до смертної кари, однак виконувати наказ уряду капітулювати відмовився. Де Голль у 49 років став засновником руху «Воююча Франція» під час Другої світової війни, привів Францію до перемоги у війні, а потім став її президентом і найбільшим національним героєм своєї країни.

Маршал Філіпп Петен, який підписав документ, що передбачає капітуляцію, і придумав термін «колабораціонізм» для виправдання співпраці з німецькими окупантами, в 1945 році відразу після перемоги за зраду Франції був засуджений до смертної кари, яку де Голль замінив на довічне ув’язнення. Петен став символом зради й отримав ганебне прізвисько «Пютен», що означає «повія».

Юрій БУТУСОВ

«Цензор.НЕТ»

Газета "Вечірня Полтава"
Переглядів: 31 | Коментарів: 1


Додати новий коментар

Зображення користувача Lwhxzh.

oral calcitriol <a href="https://rocaltrtn.com/">calcitriol 0.25mg uk</a> calcitriol for sale