Вони пройшли дорогою страждань, щоб Україна-мати вільна й горда стала

У різдвяно-новорічні дні в Полтаві відбулася подія, що зібрала у приміщенні громадської ради при голові Полтавської облдержадміністрації людей, чия родова пам’ять — це трагічні й героїчні сторінки історії України. Союз Українок Америки надіслав грошові різдвяні подарунки для жінок-політв’язнів і репресованих Полтави.

Вітаючи з Різдвом Христовим і Новим роком полтавок, які пройшли шлях вигнанниць із рідних країв «у Сибір несходиму», та їхніх рідних, голова Полтавського обласного товариства політв’язнів і репресованих Анатолій Банний подякував їм за мужність і незламність у нелюдських випробуваннях, на які вірних синів і доньок України прирекла Російська імперія комуністичного зразка, і зачитав вітання від Союзу Українок Америки, в якому говориться: «У ці святкові різдвяно-новорічні дні з далекої Америки надсилаємо вам найщиріші вітання й побажання. Від душі зичимо міцного здоров’я, великого щастя і миру в нашій рідній Україні. Дякуємо особисто вам за все, що ви зробили для розбудови нашої держави. Сьогодні українцям цілого світу на душі тривожно за майбутнє нашої Батьківщини. Та все ж таки віримо, що новонароджений Ісус і надалі триматиме в опіці нашу Україну, і ми обов’язково вистоїмо! Смачної вам, українці, куті! Нехай яскрава різдвяна зірка завжди осяває вашу дорогу! Слава Україні! Із повагою голова Союзу Українок Америки Марина Заєць, голова суспільної опіки Ока Грицак».

Жінки-політв’язні або їхні родичі розповіли про те, що випало на долю їхніх родин. Тож фактами з їхніх розповідей та документів спробую коротко окреслити їхні шляхи страждань і боротьби.

Шлях до кращого… у пекло

Любов Лашенкова (у дівоцтві Вин-ник) народилася 1936 року в родині Микити та Ірини Винників. Батько — уродженець села Чернещина Диканського району. Його батьки були добрими господарями, мали, як засвідчує довідка Орданівської сільради, 40 десятин землі, хату й дві комори, дві пари волів і пару коней «та иншу дрібну худобу». 1928 року все це забрали.

Микита Винник землі мав 5 га, «хату, сарай, корову і коняку». «…у 1932 році хату і все господарство М. П. Винника продано з торгів, а господарство батьків розкуркулено і передано колгоспу. Батьки зараз змерли, а сам Микита Винник працює в артілі «Шлях до кращого» рахівником колгоспу, який всяческі намагається забрати бувшу його хату, що продана с торгів. Неодноразово піднімав клопотання про повернення хати у РВК, райпрокуратурі та облпрокуратурі — у клопотанні відмовлено. Після чого Винник казав колгоспникам, що, мовляв, я зараз колгоспник рівноправний і з моєї хати, хто б у ній не жив, вигоню. Після цього Петро Нестеренко і його дружина хату продали, щоб бувший кулак Микита Винник не відібрав. Так само М. П. Винник агітує проти реалізації позики: каже колгоспникам, що не треба підписувати позики, це необов’язково, ніде не сказано в законі, що треба обов’язково підписуватися на позику, тим самим розкладав маси колгоспу…»

Ця довідка безграмотних «комбєдів», що керували Орданівською сільрадою, датована 25 липня 1937 року. А 7 вересня 1937 року Микиту Винника, котрий працював рахівником у колгоспі «Шлях до кращого» і жив на хуторі Коротківка з дружиною Іриною і донечкою Любою, якій виповнився лише рік, за-           арештували «енкаведисти». Для цієї влади чоловік, який має гідність, вимагає повернути пограбовану власність та ще й у законах розбирається, — ворог, та ще й який! От і повели 30-річного Микиту Винника «щляхом до кращого». Спочатку перейменували його на Вінника (це типова практика «енкаведистів», які зазвичай послуговувалися російською мовою; наприклад, дідуся моєї однокласниці Катрусі Бендес із села Загрунівки кати перейменували на Бендаса, тепер він так і записаний у реєстрі репресованих). 

«Забрали тата, дворище, усе на світі. Мама зі мною, малою, пішла по хатах проситися переночувати, — розповідає Любов Микитівна. — Особлива трійка при УНКВС у Харківській області засудила його за статтею 54-10 частина 1 (антирадянська агітація) на 10 років. Мучився у Красноярську та Хабаровську. Було там так нестерпно, розповідав потім, що, коли якось ішли через річку, хотів кинутися у воду... Відсидів тато 9 років, випустили, приїхав додому, але «ворогові народу» навіть у колгоспі роботи не дають, хати немає… Довелося завербуватися на Донбас…»

Микита Винник реабілітований постановою президії Полтавського обласного суду 27 червня 1962 року. Коли душа його відлетіла у засвіти, де немає ні печалі, ні зітхання, ні катів-людожерів, вдові видали довідку, що вона член родини репресованих. А коли й матуся померла, то в Людмили Микитівни такого документа, який дає право на певні пільги, не виявилося. Бо є серйозна прогалина в українському законодавстві, що стосується народжених на засланні або вигнаних із дому, таких, як Любов Винник, дітей політв’язнів і репресованих.

«Мама померла прямо на «пересилці»…»

Ольга Уманець теж належить до тих, кого вал репресій накрив ще маленькою дитинкою. «Я народилася на Львівщині у 1945 році. Мама народила мене вже в 40 років, тож моя сестра була старшою за мене на 20 років. Мама не вступила до колгоспу, а возила молоко до Львова на продаж, із того й жили. Якось сестра пішла до Львова з молоком. А ми чуємо: собаки гавкають. Дивимося: обступили нашу хату гебісти. Ми вже знали, що виселяють наш люд у далекі краї. Удома були мама, зять — чоловік сестри, я і такий віком, як я сестрин синочок. Кажуть матері, щоб збиралися. А вона сіла й мов закам’яніла. Бо що ж ти візьмеш із собою? Якусь одежину та якусь каструлю… І повезли нас шляхом на Львів. А сестра якраз додому поверталася, то і її схопили. Звинуватили, що вона зв’язкова УПА. Хоч вона дуже активною в боротьбі не могла бути, бо в неї одне дитя народилося і померло, потім друге народилося… Але ми мешкали в домі, де були ще дядько й тітка, і дядько був в УПА.

Мама померла прямо на пересильному пункті у Львові. Сестру не пустили до неньки, вона бачила через вікно, як її виносили (лише цього року ми дізналися, що кати закопали її разом із тілами інших в’язнів у ямі, а тепер їх усіх перепоховали на Личаківському цвинтарі).

Отож мене, сестру, зятя та їхнього хлопчика завезли до Томської області в Парабельський район. Тримали нас у місці, куди можна було добратися, тільки коли річка замерзне або лісосплав закінчиться. Не було доріг, не було нічого. Стояли там два здоровенних бараки. В одній кімнаті — два ліжка і столик, а заселяли туди по дві сім’ї. Та ми духа не вгашали. Завели корову. Землю обробляли. Коли нас нарешті відпустили, то без права повернення туди, де ми народилися. А куди поїдеш? Порушуючи припис, ми повернулися в рідне село. Зять пішов до колгоспу. У нашому будинку мешкали переселенці з Польщі. Ми з двоюрідним братом навчалися в школах у Львові. У Томську сестра народила ще двох діток.

Батько мій, до речі, під час Другої світової чи, як тоді писали, Великої Вітчизняної війни загинув. Поранений помер у госпіталі 21 квітня 1945 року, похований у Брандербурзькому окрузі. Це ми тепер знаємо. А коли нас виселяли, то забрали і повідомлення, що він нібито безвісти пропав». 

…Слухала я цю розповідь і думала про те, яку мужність і витривалість виявляли сини і дочки народу нашого в нелюдських випробуваннях! Живучи в бараках серед тайги, ця родина зуміла навіть завести корівку… І мимоволі думки перескочили в наші часи, і згадалися історії, які розповідав письменник-земляк, котрий їздив до сестри в оті далекі тайгові краї РФ. Ясна річ, вразили масштаби китайської експансії Сибіру. А ще більше — ставлення до господарів-українців з боку місцевої голоти-гопоти. Оце збереться «компашка» алкашів на шашлики, зайдуть у сусідню «дєрєвню», подивляться, де паркан пофарбований стоїть, садок росте, хата добротна і сараї на обійсті — і «впєрьод, рєбята, здєсь хахли живут!». Витягнуть із сараю підсвинка — і поминай, як звали! «Закусон» є, а напитися можна і глоду!

«У своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», — казав Тарас Шевченко. А коли в твій дім приходять «комбєди», керовані кремлівською «главбєдою», нічого вони не несуть, окрім грабунку й смерті.

Проти окупантів німецьких і «совєцьких» 

Різдвяний подарунок від українок Америки для Анни Купновицької прийшов одержати син — Богдан Купновицький.

«Три мої дядьки були воїнами УПА, — розповідає Богдан Федорович. — Мирон Купновицький, Михайло Купновицький і Василь Бачинський (по материній лінії). Миронові було 17 років, Михайлові — 16, а Василеві — 15, коли вони взяли до рук зброю. Старші воювали з 1942 року, Василь — із 1944-го. Воювали проти німецьких окупантів, а потім — проти «совєцьких». У 1939 році радянську владу на Західній Україні зустрічали квітами. А що побачили? Навіть тих в’язнів, яких поляки за свого панування у в’язницях тримали, за «совєтів» розстріляли. 

Я відніс до Держархіву Полтавської області «дєло» на дядька Василя, там зафіксовано, як його з горища знімали гебісти на прізвища Пушкін, Попов, як допитували його 13 осіб, серед них — із прізвищами Ульянов, Калінін… Хіба Лєрмонтова не вистачало, мабуть, у відпустці був...

Отож у серпні 1945 року Пушкін і Попов зайшли у двір до мого дядька Василя, бо знали, що він в УПА, побачили його матір. «Как хвамілія?» — «Бачинська». — «Всьо сходітся. Васіль дома?». Можна уявити стан моєї бабусі. Василь був на горищі. Сказати, що його немає? Але ж буде те, що в Тур’є. Тур’є — село неподалік нашої Соколівки, назву свою отримало в давні часи, коли турки напали і знищили його. А як новітні загарбники нищили Україну, то в цьому селі сталася така трагедія. В однієї матері був син Микола, воїн УПА. Прийшли до неї гебісти: «Микола дома?» — «Та нема». — «А гдє он?» — «У лісі». — «Єслі ми найдьом єво сєйчас, отрєжем голову і дадім тєбє в рукі». Мати думає: «Господи, та може ж Миколка почув і вже втік із горища до лісу?!» Почали кати шастати по обійстю, забралися на горище, а Микола, змучений, спить. Голову відрізали і матері в руки поклали... Моя бабуся, боячись повторення цього жахіття, полізла сама на горище: «Василю, злазь!»

Десять днів допитували Василя, жорстоко били. Тим часом голові сільради дали вказівку корову конфіскувати і з хати всіх виселити. Ходили по сусідах, просилися переночувати на горищі. А в 1947 році усю родину — в Сибір на заслання. Навіть матір мою. Питають Василя: «Де твоя сестра Анна?» — «У Німеччині». У чому ж її вина, остарбайтерки, насильно відірваної від рідної Соколівки? Із Німеччини — та на Сибір... Дядько Василь відсидів 9,5 року. Аж у 1961 році йому дозволили повернутися, і то не в Соколівку. А він все одно в рідне село приїхав...» 

І «червоного командира» — в яму разом з іншими чотирма тисячами «ворогів народу»

Марина Марінченко (у дівоцтві Збарська) у товаристві політв’язнів і репресованих працює з 1990-х. Багато років була секретарем Полтавської міської організації.  «Мій батько Яків Збарський народився в Лубнах 1901 року. Повірив більшовикам. «Червоним командиром» гарцював по Полтаві на коні. Працював у Полтаві, Харкові, Дніпропетровську, Москві. Проживаючи в Полтаві, одружився з Бертою Семенівною. Посада у Москві заступника голови споруджуваної Всесоюзної сільськогосподарської виставки (відомої потім, як ВДНГ) стала останнім місцем роботи, бо ж ішов 1937 рік. У вересні того страшного року Військова колегія Верховного суду СРСР засудила мого тата за сумнозвісною статтею 58 до розстрілу. Спочиває він у братській могилі  на території Донського монастиря у Москві разом із чотирма тисячами інших «ворогів народу».

А родину «ворога народу» Якова Збарського, тобто мою маму і мене, дворічну, у спокої теж не залишили. 28 червня 1938 року «особоє совєщаніє» при НКВС СРСР визнало мою матусю «социально опасним елєментом» і заслало нас у Казахстан на 5 років, де ми й перебували до травня 1944-го, а коли дозволено було повернутися, то поїхали до рідної для мами Полтави. Батьків моїх реабілітували 1956 року».

«Щасливе дитинство» подарувала дівчинці «рідна партія»: три роки — у в’язниці, вісім — на засланні Валентина Тернова народилася 19 червня 1955 року у в’язниці в Магадані, куди її маму, литовку Мариту Іонітене 1916 року народження, кинули, засудивши за ст. 17-58-1а, 58-11 Карного кодексу РРФСР до 10 років позбавлення волі. У таборі «Севастлаг» у Магадані Марита відмучилася з 12 квітня 1948-го по 20 листопада 1958 року. Там їй випалили праве око і вибили праве плече, тож після ув’язнення вона стала інвалідом ІІ групи. Донька Валя була з ненькою в ув’язненні до листопада 1958 року, а потім ще 8 років — на засланні! В Україну приїхали, коли дівчинці вже було 11 років…

У 2009—2015 роках Валентина Григорівна була головою Об’єднання реабілітованих інвалідів — колишніх політичних в’язнів міста Полтави, багато зробила для допомоги побратимам і посестрам, котрі потребували коштів на лікування, зміцнення здоров’я, яке в них забрали кати.

Ноги примерзали до устілок…

Валентина Буфалова (у дівоцтві Бубович) народилася 12 лютого 1937 року в місті Тайга Кемеровської області, далеко від батьківщини тата й мами — Вітебська. Були в неї восьмирічний братик, п’ятирічна сестричка, та коли Валі виповнилося лише сім місяців, її батька — робітника Альфона Бубовича — за-арештували, а 27 грудня 1937 року — розстріляли. Матір Зою Костянтинівну з трьома дітьми залишили в Тайзі.

«Жилося дуже голодно й холодно, — свідчить пані Валентина. — Родину нашу переслідували, принижували як «ворогів народу». Незабаром почалася війна. Маму не брали на роботу. Довелося змінити ім’я і по батькові. Прийняли на роботу чистити залізничні шляхи. Працювала в кирзових чоботях, ноги примерзали до устілок. Я громадянка України з 1972 року. Тут виросли мої діти, онуки. Роки репресій минули, та серце ніколи не змириться з тим, що за все моє життя я жодного разу не промовила: «Тату!», бо нелюди забрали у мене татуся…» 

Молодість під конвоєм на лісоповалі…

Наталя Абрамова розповіла про те, як кати струїли найкращі літа молодості її матері Марії Герасимчук (у заміжжі Твардовської). Народилася Марійка 1931 року на хуторі Манюки Зборівського (колишнього Заложцівського) району Тернопільської області. Батько загинув на фронті, тож Марійці і двом її сестрам треба було допомагати мамі й бабусі господарювати. Дівчині ще не виповнилося й вісімнадцяти, коли 10 серпня 1949 року люди у військовій формі забрали її, тримали два тижні в районі, потім — у в’язниці в Тернополі. За статтею 54-І-а Кримінального кодексу УРСР Марію Герасимчук засудили до 25 років позбавлення волі з конфіскацією майна і завезли до Інти. Водили під конвоєм то ліс валити, то залізницю прокладати… Згорьовані бабуся і мама померли відразу після арешту Марійки, сестричок забрав на виховання до Херсонської області рідний дядечко. 

6 років, 8 місяців і 24 дні Марію Герасимчук тримали у неволі, звільнили 4 травня 1956 року. Наприкінці червня того року вона вийшла заміж за Йосипа Твардовського, теж політв’язня. У них народилися дві доньки — Наталя й Оля. В Інті родина жила до 1978 року, а потім переїхала до Великої Багачки, що на Полтавщині. Реабілітували Марію Твардовську (Герасимчук) 17 квітня 1991 року.

«Визволителі» вчинили гірше, ніж гітлерівці...

Заступник голови Полтавського обласного товариства політв’язнів і репресованих Олександр Білорус розповів про те, чим обернувся для його родини «золотий вересень»: «Мою маму — Єлизавету Ільченко — заарештували 1943-го, після визволення Полтави від гітлерівців. Тримали у підвалі будівлі КДБ. А у дворі було приміщення ТСОАВІХІМу. Мій дід працював там головним бухгалтером, отож щоранку, ідучи на роботу, минав той підвал, знаючи, що там мучать його доньку. Тримали її там із півроку — розкручували справу. 

А було так. Під час німецької окупації кілька дівчат збиралися, читали вірші, спілкувалися — нічого особливого. Хтось був радикальніше налаштований, але переважно їхній інтерес був у сфері літератури, культури. Та якось вони розклеїли по місту листівки. Німці знайшли їх за три дні. Заарештували, допитали, побачили, що дівчата загрози не становлять, попередили і відпустили. А потім настав вересень 1943-го, прийшли «наші». Існує така думка, що їм до рук потрапили гестапівські документи про цих дівчат. І який-небудь «р’яний товаріщ лєйтєнант» подумав: «Йолкі-палкі, да тут же готовоє дєло!»  Так мою матусю і засудили нізащо на 10 років позбавлення волі і 5 — обмеження в правах. А через кілька років ту саму справу почали розкручувати вдруге, заарештували ще трьох дівчат, серед них — і мою тітоньку Віру Ільченко. І засудили її аж на 25 років…»

…Слухала розповідь пана Олександра, і в пам’яті спливли інші по-лтавські трагедії 1943—1944 років, про які доводилося писати раніше. «Визволителі»-гебісти були мастаками стругати «дєла». Антифашистська листівка в них перетворювалася на «антісавєцкую», дівчата, які зійшлися поспілкуватися і почитати вірші, — на пособниць гітлерівців, справжній підпільник — на зрадника «совєцкого» народу, а той, хто за роки німецької окупації жодної листівки не розклеїв, — на героя-підпільника…

Згадаймо хоча б трагічну смерть Йосипа Баяна, який разом з іншими полтавцями рятував військовополонених, був справжнім, а не «липовим» підпільником. Але «визволителі» жорстоко його закатували. Кажуть, не без участі негідника-гебіста, який, будучи залишеним для підпільної роботи в Полтаві, усю окупацію просидів десь у селі в молодиці під спідницею, а потім по-зрадницькому нищив таких справжніх підпільників, як Йосип Баян. Ще й рота згорьованій матері затикали…

«Чи переможем, чи згинем за волю — житиме вічно порив!»

Разом з Анатолієм Банним у ті дні ми поспілкувалися з Іриною Сенів, якій 19 січня 2020 року виповнилося 88 років, та її донькою Алісою. Народилася Ірина у Варшаві, її батько Гілярій Волошановський був військовиком, а мати — Катерина-Розалія — походила з роду Коцурів. Це був її другий шлюб. Від першого шлюбу з Фаустином Ільківим мала доньку Олю, вона була старша за Іринку на 12 років. У роки Другої світової війни родина проживала у Львові. Сестра Ольга 27 квітня 1943 року вийшла заміж за керівника Стрийського проводу ОУН Володимира Лика («Данила»), а сама під псевдо «Роксоляна» була зв’язковою генерала Романа Шухевича. Мали Володимир і Ольга двох діток — Дзвінку і Влодка. Володимир («Данило») загинув 17 березня 1948 року.

Усю родину Волошановських-Коцурів переслідували. Гілярій мусив виїхати в Польщу. Катерина-Розалія з меншою донькою й онуками переховувалася. Світ не без добрих людей, їм допомагали. Але, на жаль, і не без злих воріженьків, які заарештували і Катерину-Розалію (на Різдво 1945 року), і старшу доньку Ольгу, і 16-річну школярку Ірину, а Ольжиних діток — Звениславу і Володимира — віддали до інтернату і прізвище поміняли, щоб рідні потім не могли їх знайти.

Ірина Гілярівна ніколи не забуде тих жахливих днів у тюрмі на Лонцького, а потім — у таборі в Мордовії. Вона була наймолодша в камері. Мала довгу косу, і на допитах звір-слідчий тягав її за ту косу, аж у віччю темніло. Якось не витримала, повернувшись у камеру, сказала дівчатам: «Ріжте мені косу». «Врізали косу, я так пов’язала хустинку, щоб не видно було, що там у мене на голові. Викликає той кат на допит, хотів за косу вхопити, а її нема. Озвірів ще більше…», — розповідає пані Ірина.

На допитах розігрували відому гру в доброго і злого слідчого. Злий — тягав за косу, а добрий — підгодовував школярку Ірину бутербродами (може, і справді жалів, та був гвинтиком тієї машини, що жалості не знала).

У камері тримали чотири десятки дівчат і жінок. Декому довелося в ній і дитя народжувати…  У сусідній камері сиділи хлопці, не набагато старші за Ірину, 18-річні гімназисти. Перестукувалися. Якось дізналися, що сина священика з товаришем уже повели на розстріл… 

Сестру Ольгу, яку заарештували 14 березня 1950 року, засудили аж до 25 років. Тримали в Олександрівській та Володимирській централях, потім —  в Іркутській області. Ірину ж засудили до 6 років позбавлення волі і заперли в таборі у Мордовії. Там 16-річну дівчину змушували працювати по 12 годин, часто в нічну зміну. «Шили бушлати. Якось я працювала за тою машинкою, що гудзики пришиває. Змучена, спати хочу… Замість гудзика пальця підставила… А та машинка била 12 разів, доки 12 разів не стукне, пальця не витягнеш», — іще один штрих до картини «щасливого життя» в СРСР.

…Відпустили Ірину з табору після смерті Сталіна, потім вийшла на волю і мати Катерина-Розалія. Вони розшукали Ольжиних дітей і відтоді забирали їх на вихідні, опікувалися, аж доки 6 лютого 1964 року не звільнили й Ольгу.

У Львові Ірина зустріла своє кохання — Романа Сеніва. Одружилися, Бог послав їм діточок — Ігорка й Алісу.

Сестра Ольга після 14-річного ув’язнення, щоб мати якесь житло, мусила працювати двірничкою. Величезні балії зі снігом тягала. Ірина навіть деколи приїжджала допомагати їй. Спокою Ользі не давали. «Відречися від усього, ми тобі квартиру дамо, друкуватимешся», — підбивали на зраду. «Ні, не відречуся», — стояла на своєму горда й вірна пам’яті свого чоловіка, бойових побратимів і командира Романа Шухевича «Роксоляна». 

І вона перемогла! Все-таки побачила Україну незалежною, бо працювала для тієї незалежності навіть у 1970-х, будучи співробітницею Львівського історичного музею, а потім — Музею народної архітектури й побуту, збираючи старожитності рідного краю… У незалежній Україні вийшла збірка поезій Ольги Ільків «У тенетах двох закриток». Її «Повстанське танго» (музика належить посестрі по боротьбі Марті Пашківській) часто звучить сьогодні на патріотичних концертах.

Цьогоріч 20 червня відзначатимемо 100-ліття від дня народження героїчної зв’язкової Романа Шухевича, тоді розкажу про боротьбу Ольги Ільків за волю України докладно. А зараз повернімося до затишної маленької квартири в будинку на Леваді, де ведемо розмову з пані Іриною Сенів та її донькою Алісою про долю родини страждальців і борців, чесних людей, котрі не змирилися із владою диявола.

На стіні вабить око й серце ікона Божої Матері «Годувальниця». Чоловік пані Ірини Роман ще хлоп’ятком у війну приніс цю ікону зі зруйнованої церкви додому, і вона стала родинним оберегом та нагадуванням про потребу жертовно творити добро. Роман Сенів помер рано, 46-річним. Поживши самотою, вона одружилася вдруге і переїхала до Полтави. 

Донька Аліса вийшла заміж за гарну людину — Анатолія Доброхотова. Реалії життя в «странє побєдівшево социалізма» були такі, що молодим родинам доводилося  метатися по тій країні в пошуку такої роботи, де можна було одержати хоч якесь житло. Коли на шахті «Молода гвардія» у Краснодоні стався вибух і загинуло багато шахтарів, вербувальники роз’їхалися по Україні в пошуках робочої сили. Прагнучи замати дах над головою, Анатолій і Аліса поїхали до Краснодона. Через три роки одержали двокімнатну квартиру в центрі міста. Жили в злагоді й любові. Мама Іра любить зятя. Він, народжений у Карелії, шанує українську мову й українську культуру, говорить українською, читає українські книги. 2014 року, коли Краснодон окупували путінські полигачі, Аліса й Анатолій переїхали до Полтави, доглядають пані Ірину.

…Тепер, після знайомства з пані Іриною та її героїчною родиною, куди б я не йшла вулицями Полтави, у голові звучить «Повстанське танго» її сестри Ольги:

«Поглянь: ось перший сніг...

І мрія біла із недавніх днів,

І вдаль летить з-під стріх

Прядиво дивне із туги і снів(…)

В годину тиху 

ти розкажи про мрію,

Що каже нам 

віддати юність в дар,

І розігріває серця у сніговію,

Вливає в жили 

нам полум'яний жар!

Ми йдем, а гімн в душі

І крок несхитний 

по тріумф чи смерть,

Щоби великі дні

Свідчили гідно 

про кривавий герць!

Одна шалена 

нас полонила доля, 

Що дарувала любов, 

як ніжний квіт. 

Чи переможем, 

чи згинем за волю, 

Жить буде вічно порив, 

заклятий в міт!»

Їхні порив, страждання зрештою увінчалися перемогою. Але 2014 року кремлівське гебістське шобло розпочало нову війну з Україною, щоб загнати нас назад, в імперську кошару, де 16-річних дівчат гебня знову тягає за коси і в’язниця роззявляє чорну пащеку на всіх, хто скаже слово супроти «Путлєра» і його полигачів. Та ми вистоїмо і переможемо. Бо маємо перед очима приклад наших героїв. І героїнь — цих жінок-політв’язнів, з якими я познайомилася у різдвяно-новорічні дні 2020 року, щоб у душу і мою, і, сподіваюся, читачів влилася ін’єкція незламності й віри. 

Ганна АНТИПОВИЧ