Історія кохання

Нещодавно один чоловік скаржився в Інтернеті на дружину. «Не можу, — говорить, — з нею більше спати, немає у мене ерекції! Розлучаюся! Після пологів поправилася. Я її брав 52-кілограмовою, а тепер вона важить 57 кілограмів, а моєму чоловічому єству не накажеш. Та й взагалі я чоловік імпозантний, на мене і симпатичніші жінки задивляються».
Коментарі, звичайно, були різними. Одні жінки говорили, що, мовляв, це зрада — ось так розлучатися через таку дрібницю. Інші зітхали: сама винна. Чоловіки теж наводили різні приклади з приводу того, що за любов треба боротися, а не «запускати себе до слонячих 57 кілограмів». А я згадала історію про Зінаїду Туснолобову, яка трапилася в роки Другої світової війни.
Коли почалася війна, ця дівчина пішла на курси медсестер. У 1942-му потрапила на фронт. За 8 місяців винесла на собі 123 поранених бійців. В одному з боїв у лютому 1943-го її допомога була потрібна командиру. У цей момент поранило і її — перебило обидві ноги. До неї підійшов німець, вдарив ногою в живіт, бив прикладом автомата по обличчю, голові. Але, на щастя, чомусь не вистрілив. Тому дівчина залишилася живою. Сніг навколо пораненої дівчини був весь у крові. Сяк-так її витягли з нього і відправили до шпиталю. Але там виявилося, що необхідно ампутувати і руки, бо почалася гангрена. Так, у 22 роки вона втратила на війні руки й ноги.
Нареченому своєму дівчина попросила медсестру написати такий лист: «Милий мій, дорогий Йосипе! Пробач мені за цей лист, але я не можу більше мовчати, мушу повідомити тобі правду... Я постраждала на фронті, у мене немає рук і ніг. Не хочу бути для тебе тягарем. Забудь мене. Прощай. Твоя Зіна». А незабаром надійшла відповідь: «Мила моя, рідна моя страднице! Ніякі нещастя і біди не зможуть нас розлучити. Немає ні такого горя, ні таких мук, які б змусили забути тебе, моя люба. І в радості, і в горі ми завжди будемо разом. Твій колишній, твій Йосип...». Після цього дівчина піднялася духом і навчилася знову ходити, писати, жити. Писала листи в газети куксою і виступала перед людьми, просила помститися за неї. До бою йшли танки, літаки з написом: «За Зінаїду Туснолобову!». А після війни вони одружилися. Жили, працювали, народили дітей. Чоловік не вважав свою Зіну дефективною, не помічав каліцтва. Просто любив, жив, і діти народжувалися, мабуть, не від святого духа. І до інших дівчат, яких було багато після війни самотніх, піти не хотілося. Можливо, тому, що любов бачить у людині головне... Тому для люблячого інвалідність — не перешкода. А для того, хто не любить, і п’ять кілограмів — критична позначка...