Що підштовхнуло гетьмана Івана Мазепу перейти на бік шведського короля

Вже понад три століття професійні історики й всюдисущі аматори-ентузіасти б’ються над загадкою: чи існувала любовна інтрига між гетьманом України Іваном Мазепою і польською красунею — княгинею Анною Дольською? Чи були любовні чари княгині визначальними у рішенні старого гетьмана перейти до шведів?
Автор першої вітчизняної наукової праці з історії України Дмитро Бантиш-Каменський був переконаний, що Іван Мазепа погодився «знов привести Малоросію у польське підданство» задля «отримання руки княгині Анни Дульської». За твердженням автора першого багатотомного грунтовного дослідження життя й діяльності Петра І Івана Голікова, прихильники польського короля Станіслава Лещинського, ставленика шведського монарха Карла ХІІ, уклали з Іваном Мазепою договір, згідно з яким «Мазепа доставить у підданство Польське Малоросію, як вона була перед тим, за що йому дозволять сполучитися зі згаданою княгинею шлюбом». Про матримоніальні мотиви у стосунках між гетьманом  і княгинею свідчив під час допиту росіянами й небіж Івана Мазепи — Андрій Войнаровський: «Він бачився з княгинею Дольською… Вона й намовила його, аби бути в підданстві по-старому в поляків, обіцяла всіляку милість та ласку від Станіслава. A ще говорила йому, що сама хоче за нього вийти заміж».
Пізніші інтерпретатори тих подій також визнають вагому роль Анни Дольської у прийнятті Іваном Мазепою його доленосного рішення. При цьому майже ніхто з істориків не сумнівається, що княгиня була посередницею у переговорах гетьмана винятково зі Станіславом Лещинським. Та існують чотири невеличкі аркуші паперу, віднайдені шведським істориком-архівістом Хоканом Хенрікссоном у стокгольмському архіві, — лист княгині Дольської Карлу ХІІ, який ставить під сумнів, здавалося б, незаперечне твердження. Отже, читаємо:
«Найясніший і Найласкавіший Пане!
Як тільки отримала радісну звістку про найбажаніше прибуття в наші далекі краї Вашої Найяснішої Величності, одразу ж поспішаю припасти до стіп Вашої Найяснішої Величності, Пана мого Найласкавішого. Будучи дуже зобов’язаною, повин-на низько вклонитися за виявлені Вашою Найяснішою Милістю добродіяння, хай і незаслужені моїм сестринським вибором. У такий спосіб віддаю себе під протекцію і милість Вашої Найяснішої і Найласкавішої Величності. Це з обмовкою, щоб я не зазнала якоїсь суворої критики за своїх синів, від яких і сама (хоч я і є їхньою матір’ю) зазнаю дуже несправедливих утисків. Про щире серце моє, дуже прихильне до Найласкавішого мого Пана (хоч знаю напевно, що Ваша Величність має інформацію від найясніших Сапіг), розповість шляхетний посланець, який доставить цей лист. Він може підтвердити і пояснити на словах більш детально цю мою щиру готовність до виконання своїх зобов’язань щодо Найяснішої Вашої Величності. Я ж, знову припадаючи до стіп Найласкавішого Пана мого, найпокірніше прошу зберегти деякі мої маєтності, яких мене все ще не позбавили мої сини, щоб Ваша Найясніша Величність, Пан мій Найласкавіший став для мене прихистком і протекцією, цієї ласки знову прохаючи, торкаюся стіп Найяснішої Вашої Величності.
Пана мого Найласкавішого
найпокірніша слуга.
Написано в селі Білий Камінь 7 (17) вересня 1704 року.
 (підпис)».
Дуже важливий сам факт написання листа більш ніж за рік до першої зустрічі Анни Дольської з Іваном Мазепою. Він свідчить про безпосередні контакти княгині зі шведським королем. Причому, як випливає з тексту документа, контакти були встановлені задовго до написання цього листа, адже княгиня пише про свої зобов’язання перед Карлом ХІІ за вчинені ним стосовно до неї благодіяння. Цілком імовірно, що одним із таких благодіянь стало сприяння Карла ХІІ обранню свояка княгині — Станіслава Лещинського польським королем 12 липня 1704 року.
Треба зазначити, що контакти між польською княгинею і шведським королем були не лише тривалими, а й вельми корисними для Анни Дольської. Так, вона прохає Карла ХІІ не піддавати її критиці за дії синів. Ідеться передусім про старшого — Януша Антонія Вишневецького, який протистояв Сапігам. І
Карл ХІІ не лише не висунув претензій до Анни Дольської, а й сприяв кар’єрному зростанню Януша Антонія: 1704 року той став воєводою віленським, а 1706-го —  краківським. Крім того, Януш зберіг свої володіння, зокрема резиденцію свого батька — Білу Криницю (нині село Білокриниця в Кременчуцькому районі), де наприкінці 1705 року відбулися хрестини його доньки Урсули, на яких Іван Мазепа і познайомився з Анною Дольською. Протекцію Карла ХІІ, вочевидь, обумовлює й те, що сини не тільки не чинять їй утисків, а навпаки — старший запрошує її бути хрещеною матір’ю своєї доньки.
А тепер про головну загадку цього листа. Якими могли бути зобов’язання княгині перед шведським королем, що вона не наважилася їх викласти письмово, а повідомила про деталі їхнього виконання усно через свого посланця? Чи не було серед тих зобов’язань встановлення прямих контактів із гетьманом Мазепою? Десь за кілька місяців до знайомства з Анною Дольською до Івана Мазепи прибув емісар від короля Станіслава Лещинського — шляхтич Франц Вольський. Він привіз із собою інструкцію, в якій були сформульовані пропозиції польського короля українському гетьманові. Ці пропозиції були вельми розпливчастими. Серед конкретних обіцянок, що містилися в інструкції, була хіба та, що «приносець» послання Франц Вольський оголосить «безсмертну» славу Івану Мазепі. Ані кордонів його майбутніх володінь, ані владних повноважень гетьмана, ані кількості війська, яке він мав зібрати собі в допомогу, ані навіть розміру винагороди не було зазначено. Лише гучні пустопорожні слова. Буцімто Мазепа все життя мріяв отримати «безсмертну» славу від такого собі шляхтича Вольського! Отже, немає нічого дивного, що Іван Мазепа негайно переслав інструкцію Петру І, а «приносця» залишив у себе для допитів.
Відтоді минуло зовсім небагато часу, і Мазепа не тільки уважно вислуховує Дольську, а й, за свідченням свого генерального писаря Пилипа Орлика, веде з нею «денные и нощные конференціи». Які ж зміни відбулися за ті кілька тижнів, що відділяли місію Вольського від перемовин з Дольською?
Пилип Орлик у своєму широко відомому листі до Стефана Яворського, голови Синоду, офіційно першої особи в ієрархії Російської православної церкви, який датовано 1721 роком, стверджує, що на рішення гетьмана про перехід на бік шведів вплинули свідчення прилуцького полковника Дмитра Горленка про численні образи, приниження, смертельні побої козаків та інші знущання від великоросійських начальників, а також послання резидента гетьмана при Петрові І у Гродні, що містило копію царського указу, за яким Київський та Прилуцький полки мали послати в Пруси, щоб утворити з них регулярні драгунські полки... Пилип Орлик писав, що «малый вЂтрикъ реляціи Димитріа Горленка и Ивана Черниша поколибалъ сердце его Мазепы и до измЂны преклонилъ», і все ж: «или княгиня Долская прелестми своими ему оную выперевадовала, о томъ самъ единый Богъ вЂсть. Однакъ отъ болшой части разсуждаю, что тая прелестница мЂла его обезумить».
Варто зазначити, що ще до отримання листів Горленка й Черниша Мазепа мав аналогічні відомості, отже, ті листи не були для нього сюрпризом. Можливо, вони переповнили чашу терпіння гетьмана, а може, були й якісь інші обставини, завдяки яким він не відхилив посередництва княгині. Чи справді «спокусниця» звела з розуму старого гетьмана?
Провідні мазепознавці сходяться в думці, що головною ставкою гетьмана був союз зі Швецією. Найчіткіше її сформулював Борис Крупницький: «Метою нового курсу гетьмана навряд чи було польсько-українське зближення, бо він розумів, що значущою постаттю є не Станіслав, а Карл XII, від якого усе й залежало. Але зв’язок з Анною Дольською був єдиним шляхом порозуміння зі шведами».
А тепер ще раз уважно вчитаємося у лист Пилипа Орлика. Після хрестин, свідчить писар, «по килкаденныхъ пированіахъ и доволныхъ розговорахъ, повернувшися Мазепа на кватеру свою съ БЂлой Криници до Дубны, велЂлъ мнЂ писать листъ благодарственный до тоей же прелестницы княгини Долской, и послать ей ключь циферной для корреспонденціи съ собою, отъ которой въ килка дней получилъ онъ Мазепа респонсъ и въ ономъ малую цодулку цифрами писаную, которая въ децифровани своемъ тое заключала: «Уже я гдЂ надлежитъ послала съ донесенемъ истинной в. м. пана пріязни». По прочитани тоей цедулки циферной, одобралъ оную отъ мене, ни единого мнЂ не сказавши слова». Тут головна загадка полягає в тому, кому саме сказала княгиня про приязнь гетьмана: тільки польському королю чи, може, насамперед шведському, з яким вона листувалася? На цю думку наводить і те, що Мазепа ніяк не прокоментував змісту цидули Дольської своїй довіреній особі.
Згодом, перебуваючи в Мінську, Мазепа «получилъ тамъ невЂдомо черезъ кого отъ княгини Долской малое писмечко дворами писаное, въ которомъ она княгиня извещала ему о поворотЂ посланця своего отъ двору, и о посылки листу оть якогось безъименного короля до его писаного». Хто був той «безіменний король», Орлик так і не з’ясував: «А хто былъ тотъ посланецъ и якій былъ черезъ него листъ, и отъ якого короля, и въ якое время и съ якимъ отвЂтомъ отъ себе Мазепа оного отпустилъ, о томъ я досели не вЂдаю».
Зважаючи на контакти княгині Дольської з королем Карлом ХІІ, не таким уже і неймовірним буде припущення, що вона була прихованим посередником між шведським монархом та українським гетьманом, а відтак в очах останнього мала більшу вагу, аніж прямі емісари польського короля. Можливо, саме вона, Дольська, дала зрозуміти Мазепі, що Карлу ХІІ відомо про перебіг їхніх перемовин, бо вони ведуться з його ініціативи. На це вказує бодай те, що листа Стані-слава, отриманого через княгиню восени 1707 року, на відміну від депеші, доставленої Вольським за два роки до того, він не відправив цареві, а передав на збереження своїй матері.
На ймовірність саме такого перебігу подій опосередковано свідчить те, як Мазепа відреагував на лист іншого контактера Станіслава Лещинського — воєводи Адама Тарло влітку 1708 року. Те послання із закликом до гетьмана «звільнитися від тиранської влади, повернутися до свого спадкового государя і спільної матері — Речі Посполитої» він без вагань переслав російському державному канцлерові Г. Головкіну. У такий спосіб Мазепа маскував свій справжній перемовний канал, який пролягав через Дольську. Спочатку цей канал був малоефективним:
Карл ХІІ не був зацікавлений в Україні. Він не сумнівався у своїй воєнній перемозі й без її допомоги. Більше того, 1705 року він уклав із Лещинським Варшавську угоду, яка передбачала зокрема повернення до Польщі втрачених нею «східних земель», тобто Лівобережної України (Гетьманщини). Вельми цікаво,
що дата укладення угоди — 18 (28) листопада — майже збіглася в часі з датою першого знайомства Івана Мазепи з Анною Дольською. Їхня зустріч відбулася через кілька днів після підписання угоди. Цілком вірогідно, що саме княгиня розповіла гетьманові про ту угоду й мала завдання від свого патрона з’ясувати реакцію українського можновладця на ту подію. Хоч як там було, але, на відміну від інших емісарів Лещинського, Мазепа подбав про налагодження з нею сталих і безпечних контактів.
На підтвердження цього припущення можна навести лист, якого начальник шведської польової канцелярії Карл Піпер написав до Станіслава Лещинського у вересні 1705 року. На той час польський король активізував зусилля з повернення України в лоно «спільної матері» — Речі Посполитої. Та власних аргументів, щоб переконати гетьмана Мазепу повернутися в «лоно», йому явно бракувало. Отже, Станіслав попросив у Карла ХІІ дати українцям гарантію безпеки, аби схилити Мазепу на свій бік.
«Але польському монархові чемно відмовили. Піпер повідомив: його зверхник, звичайно ж, дуже прихильний до всього, що може піти на користь інтересам Станіслава, зокрема й до ініціативи розпочати перемовини з Мазепою. Однак, перш ніж виробити позицію щодо польсько-української угоди, Карл XII затребував докладних даних про її зміст. Він готовий дати Мазепі гарантію безпеки, але не через посередництво Станіслава, а за умови, що гетьман «письмово чи через підхожого посланця» надішле прохання прямо до короля Швеції», — викладає суть листа Карла Піпера український історик у шведській еміграції Богдан Кентржинський. Чи не могла княгиня Дольська стати тим самим каналом, за яким прохання гетьмана Мазепи про безпеку могло дійти до Карла ХІІ негайно?
Лист Піпера було перехоплено росіянами. Та Лещинський уже виступив із власною ініціативою — послав до Мазепи місію Вольського. Ми вже бачили, чим вона закінчилася. Аналогічними стали й результати інших проявів самодіяльності польського короля, які він робив через голову Карла ХІІ, наприклад, лист до Мазепи воєводи Тарло.
Зі свого боку гетьман також не квапився форсувати події. Небажання Івана Мазепи вдаватися до активних дій краще за інших пояснив Олександр Оглоблин. «Після Варшавської угоди 1705 року, коли шведська армія загрузла на теренах Польщі та Саксонії, Мазепа міг спокійно вичікувати й навіть гальмувати хід українсько-польських перемовин», — розмірковує історик. Прохання княгині «чтобъ дЂло намЂренное зачиналъ», що містилося в листі, отриманому ним у липні 1706 року в Києві, Мазепа не тільки відкинув, а й наказав Орлику писати до «той проклятой бабы» «оставити тую корреспонденцію, которая мене можетъ погубити». Після цього листування між гетьманом і княгинею припиняється на рік.
Та невдовзі ситуація докорінно змінилася. 14 (24) вересня 1706 року Карл ХІІ, а також союзник Петра І — король Август ІІ, який зрікався польського трону й російського царя, і Станіслав Лещинський підписали
Альтранштадтську угоду, в якій титул польського короля Станіслава І виписано так: «Король Польщі, Великий Князь Литви, Русі, Пруссії... Кийовії, Волині, Поділля, Підляшшя... Сіверщини, Чернігівщини і т. ін.». Отже, в 1705—1706 роках шведський монарх не бачив на карті Європи ніякої України — ані Гетьманщини, ані Західної. «Альтранштадтська угода і неминучий похід Карла XII на Росію висували питання про долю України на порядок денний української та міжнародної політики. Карл XII віддавна, а особливо після завоювання Польщі та Саксонії задумував похід проти Москви. Від цього походу багато залежало для України і політики гетьмана Мазепи», — зазначав Олександр Оглоблин.
А навесні 1707 року відбулася сумнозвісна нарада у Жовкві, яка, на думку багатьох істориків, стала поворотним пунктом для Мазепи в тому, що він таки прийняв рішення про перехід на бік шведів. Петро І не тільки відмовився виконувати свою роль сюзерена й надавати військо для захисту України в разі наступу Карла ХІІ, а й суттєво урізав повноваження гетьмана. Тоді Іван Мазепа знову почав шукати контакти з Анною Дольською. Повертаючись із Жовкви, він по дорозі заїхав до одного з маєтків княгині, де мав тривалу розмову з її наближеною особою.
Влітку Анна Дольська дала про себе знати. Але на відміну від попередніх послань, в яких містилися заклики до конкретних дій, цього разу княгиня просто повідомляла про небезпеку, що загрожувала Мазепі в особі князя Меншикова, котрий «сам в Україні хоче бути гетьманом». Мазепа подякував за пересторогу. У вересні союзницька тема знову вийшла на чільне місце в листуванні гетьмана й княгині. На той час Карл ХІІ уже готував похід на Московію та активізував зусилля своєї дипломатії на східному напрямі. Мав розпочатися новий етап у шведсько-українських відносинах...
Зазвичай архівні знахідки висвітлюють ту чи іншу подію або персону. У цьому ж разі сталося дещо інше. Так, ми встановили надзвичайно цікавий факт: княгиня Анна Дольська мала сталі, тривалі й конфіденційні контакти зі шведським королем Карлом ХІІ задовго до зустрічі з українським гетьманом Іваном Мазепою. Але внаслідок встановлення цього факту виникли численні запитання, на які сьогодні немає чітких відповідей. Головні з цих питань: чи не була Анна Дольська у стосунках з Іваном Мазепою таємним агентом Карла ХІІ, чи не вела перемовини з українським гетьманом від імені свого племінника — польського короля, маючи при цьому за спиною шведського монарха? Що ж до амурної інтриги, то вона й справді могла виникнути між цими двома екстраординарними особистостями. Та не варто забувати, що вони водночас були непересічними дипломатами й намагалися афішувати свої особисті взаємини, щоб приховати політичні аспекти своїх стосунків.