Полтавський «ізарець»

«Українці полюбляють рідні топонімічні псевдоніми: Хорольський, Полтава, Ворскла, Керч, — писав український поет, літературо-знавець Ігор Качуровський, — тож певним дисонансом до них, ніби викликом: «А я інакший» звучить «Ізарський» від «чужого» гідроніму — річки Ізар, що тече через Мюнхен». Саме там, у столиці Баварії, понад п’ятдесят років тому молодий прозаїк із Полтавщини Олексій Мальченко під псевдонімом Олекса Ізарський увійшов до кола письменників української діаспори.
Олексій Мальченко народився 30 серпня 1919 року у Полтаві в інтелігентській національно свідомій сім’ї, яка дивом уникла політичних репресій у роки сталінських п’ятирічок. Дитинство провів у Карлівці, де дід Андрій працював помічником управителя маєтку Меклінбург-Стрілецьких пана Шейдемана. Цікаво, що бабуся Олексія була дружкою на весіллі Ольги Шейдеман з Панасом Рудченком (Панасом Мирним). Усю біографію Олекси Ізарського можна простежити через його твори, в яких образ головного героя родинної хроніки Лисенків — Віктора Лисенка — уособлює самого автора.
Своє дитинство О. Мальченко описав у повісті «Ранок», в якій йому вдалося майстерно відтворити чарівний світ дитинства свого героя Віктора, котрий зростає в інтелігентській родині священицького походження на Полтавщині. Містечко, на краю якого проживає родина Віктора, автор назвав Сонгородом, «в ілюзії на його сонливо-мирну атмо-сферу, яка, мабуть, не змінилася від гоголівських часів». Дитинство Віктора, незважаючи на глибокі соціальні та політичні зміни, які сколихнули нашу країну, минає на диво мирно й ідилічно в його родинному затишку; заспана атмосфера полтавського провінційного містечка, в якому немов зупинився час, спонукала автора дати йому поетичну назву Сонгород. Та згодом «ідилія тихого життя» закінчується для Віктора катаклізмом: терор і арешти кінця 1920-х років сколихують сонливий спокій рідного містечка та життя його мирних жителів. Батьки Віктора покидають Сонгород і переїжджають жити до Полтави. Так закінчується і раннє дитинство Олексія, який з родиною переїздить із Карлівки до Полтави. Там Олексій Мальченко починає навчатися в
15-й середній школі і відвідує літературний гурток, якій діяв при міській науковій бібліо-теці. Його безперечні здібності до творчої праці помітив письменник Пилип Капельгородський, який першим благословив здібного юнака на шлях письменництва. Свої шкільні роки, становлення й утвердження юнацької свідомості Олекса Ізарський описує у своїй повісті «Віктор і Ляля» що є продовженням першої повісті «Ранок». Щоб бодай частково відчути духовний світ юного героя, як він уперше усвідомлює себе українцем, звернімо увагу на епізод, коли Віктор, побачивши у квартирі Лялі портрети усіх видатних письменників та композиторів, крім українських, звертається до Лялі з питанням: «Вам би непривітно стало в хаті без росіян?.. Україна і для вас — вишивана сорочка та жалібна пісня?!». Коли Ляля відповіла, що вона не знає ні України, ні Росії, Віктор обурився: «Ви не знаєте Росії?! А революція? А теперішня розправа голодом? Це не Росія?!». Повість закінчується тим, що Віктор вступає до університету.
   Так сталося і з автором повісті. Закінчивши школу 1937 року, О. Мальченко вступив до Київського університету і став улюбленим студентом професора романо-германської філології В. Савченка. Наступного року його літературного наставника П. Капельгородського було розстріляно. Минуть роки, і ім’я цього письменника оживе в романі Олекси
Ізарського «Полтава» в образі Павла Корогодського. В університеті О. Мальченко звернув на себе увагу знанням мов, ерудицією, там же напередодні війни розпочав наукову і перекладацьку діяльність. Цікаво, що свій творчий шлях він почав не з віршів (як більшість представників покоління Другої світової війни), а з літературознавчої розвідки «Рільке в Україні», в якій висловив думку про те, що Райнер Рільке «глибше за своїх вчителів і біо-
графів відчув своєрідність нашої країни і людей, історії та культури України». Про студентські роки Олексія Мальченка ми дізнаємося з його роману «Київ», герой якого живе в світі лекцій і книг, враженнями від знайомства з професіоналами, від набутих знань. Автор тільки краєчком торкається невлаштованості студентського побуту: у Віктора немає місця в гуртожитку, він тиняється неприкаяно по різних кутках чи «вуглах». У кінці роману тільки один епізод, який нагадує про політичну напруженість кінця 30-х років, — навчання Віктора: «Срібноволосий історик італійського мистецтва і кустос музею попередив Віктора про неможливість користування бібліотекою Ханенків, про особливий нагляд над закордонними виданнями… Та в точній і твердій мові вченого залишилося досить місця і для невисловленої вимоги припинити систематичні відвідини музею взагалі...».
Війна обірвала навчання Олексія Мальченка і плани стати вченим. Як і його герой, він залишає Київ та університет і повертається до рідної Полтави, де живуть його батьки і друзі шкільних років. Саме тут під час окупації О. Мальченко пише уже згадану повість «Ранок», якою започаткував серію книг про сім’ю Лисенків. Завершена вона була восени 1943 року в Кам’янець-Подільському, а вийшла окремим виданням через двадцять років у Мюнхені. Проведені в Полтаві роки під час німецької окупації описані О. Ізарським у романі «Полтава». Тема роману — Друга світова війна з її жахіттями і несподіваними поштовхами до мистецької творчості. Дія роману розпочинається влітку 1941 року невдовзі після вибуху війни. Герой твору Віктор Лисенко повертається до Полтави. Автор відзначає свідомість головного героя-українця через його  ставлення до Полтавської битви. Після екскурсії на Шведську могилу «він пояснив приятельниці, що під Полтавою українці билися на боці Карла ХІІ, що під Полтавою забито й поховано стару Україну. То була остання надія України. Із цієї ж причини, запевняв юнак, саме в Полтаві на наших кістках воскресла Україна. Власне, наше нове слово, наше письменство…». У романі згадуються деякі місця Полтави: Ворскла, Келінський проспект, Соборна площа, Садова і Кам’яна вулиці. О. Ізарський фіксує лише ті вулиці, якими йому доводилося ходити. Хоч Віктор і захоплювався німецькими філософами та письменниками, сучасні реальні німці, які окупували Полтаву, поводилися, як звичайні брутальні завойовники. Тюрми заповнюються в’язнями, вагони — людьми, яких везуть у Німеччину: «Небезпека, яка проковтнула багатьох, змусила його триматися. Безодня перед ногами нагадала йому раптом про ціну творчості і красу людського життя. Свідомістю пропливала думка про смерть, хоч і не ставало уяви побачити й себе у в’язниці посеред смертників перед стратою». Смерті підлягали не тільки підпільники. Людей тоді вішали за географічним принципом: будинок або квартал. Віктор прагнув жити, а підпілля видавалося йому відчаєм, самогубством. Недаремно він, відповідаючи на запрошення приєднатися до підпілля, заявив, що політики цурається, що не вірить у свій «обезголовлений народ», що вбачає безнадійність дій «всупереч намірам Німеччини і волі Росії». Він далекий від підпілля. Володіє німецькою мовою, працює в німецьких установах. Свої, можливо, судили б його як зрадника, а «червоні», напевно, як воєнного злочинця. Віктор подався до Харкова, сподіваючись, що взимку лінія фронту зупиниться на Дніпрі і він зможе продовжити навчання. Там він працює перекладачем у комендатурі. Однак згодом повертається до Полтави. Зі встановленням цивільної німецької влади полтавці очікували пом’якшення режиму в місті: «Гебітскомісар, довгожданий, перебрав владу над Полтавою й Полтавщиною першого вересня (1942 р.). Одним із перших його розпоряджень був наказ розстріляти усіх арештованих у в’язницях. На вулиці Пушкінській кружляла чутка, що страчено було рівно шістсот…». Роман закінчується від’їздом родини Лисенків спочатку до Кам’янець-Подільського, а невдовзі й далі на захід, до Шлезька.
Про часи перебування в Німеччині О. Мальченка описується в його повістях «Саксонська зима» та «Літо над озером». Автор переносить нас пізньої осені 1944 року до містечка поблизу Лейпцига, де родина Лисенків опинилася на примусових роботах: сам Віктор, його батько, мати, молодший брат копають котлован для майбутньої фабрики. Автор подає свого роду хроніку готелю «Золота корона», перетвореного на табір для втікачів з України: голод і постійні обшуки поліцією, страх перед репатріацією. Згодом Віктор входить до кола німецької творчої інтелігенції, а трохи пізніше налагоджує стосунки і з українськими літераторами, які перебували тоді в Баварії.
Тож залишимо нашого героя Віктора Лисенка в Німеччині і повернемося до письменника Олекси Ізарського. Саме в Баварії він починає друкувати літературно-критичні статті, рецензії, уривки з повісті «Ранок» в українській періодиці, що виходила в Західній Німеччині.Через кілька років після закінчення війни родина письменника (правда, без батька, якого не стало ще в 1945 році) перебралася в Америку й оселилася в місті Клівленд. Найперша книжка Олекси Ізарського вийшла ще 1951 року в Німеччині — це літературна розвідка «Рільке в Україні». Потім він переклав рідною мовою уривок з роману К. Едшміта «Маршал та сяйво ласки» (про очільника латиноамериканського визвольного руху Сімона Болівара), низку творів Р. Рільке та інших авторів. Незабаром дійшла черга і до художньої прози, яка давно вже дозрівала й формувалася у свідомості письменника. Так з’явилася низка творів на кшталт родинної хроніки. Першою в цій серії була повість «Ранок» (1963 р.), присвячена дитинству головного героя Віктора Лисенка, явним прототипом якого став сам Олексій Мальченко. За нею вийшли повісті й романи «Віктор і Ляля» (1965 р.), «Чудо в Мисливицях» (1971 р.), «Київ» (1971 р.), «Саксонська зима» (1972 р.), «Полтава» (1977 р.), «Літо над озером» (1981 р.), «Столиця над Ізаром» (цей твір виданий 2002 року в Полтаві). Останнім романом хронологічно завершився широкий задум полтавського «ізарця». До речі, в Україні вперше видали Олексу Ізарського аж 1999 року. Це був роман «Полтава», який побачив світ завдяки полтавцям у реальній Полтаві.
І. Качуровський вважає, що у серії своїх творів О. Ізарський базувався не на українській літературній традиції, а радше на французькій — на багатотомних серіях Еміля Золя (у творах якого дійовими особами є нащадки тієї самої родини), Роже Мартена дю Гара (сім’я Тібо) та романі-хроніці Марселя Пруста «У пошуках загубленого часу». Дійсно, духовний світ О. Ізарського дивовижно багатий, спираючись на досягнення європейської культури, своїми творами він представив світові Україну не селянську, провінційну, а інтелектуальну, європейську. Психологізм його творів дав підставу критикам порівнювати письменника з М. Прустом та іншими. «Ви найбільший наш прозаїк сьогодні, по цей і по той бік; який психологічний вантаж ви несете в нашу літературу, який інтелект…», — це слова критика Юрія Стефаника, з якими важко не погодитися.
 24 січня 2006 року в Полтаві відбулася презентація «Щоденників» («висмики» зі щоденників) Олекси Ізарського, які охоплюють 1940—1980 роки. Сам письменник писав: «У щоденниках моїх, треба визнати, розмістилася ціла енциклопедія нашого літературного життя за кордоном… Жаль, якщо всі ці великі й малі факти загинуть…». Та завдяки полтавцям П. Ротачу та Г. Кіященко «Щоденники» були видані (до речі, як і твори письменника «Полтава» та «Столиця над Ізаром»).
 Олексій Мальченко помер у ніч із 26-го на 27 березня 2007 року в місті Клівленді (штат Огайо, США). Доля Олекси Ізарського подібна до долі багатьох українських митців в еміграції: учених, письменників, поетів, художників… Фатальним чином історичні буревії регулярно вимітають з української землі вчених, просвічених, вірних історичній правді й народній культурі, небайдужих до долі країни. Віримо, що здобутки його духу повернуться в Україну, щоб виплекати справжніх патріотів рідної землі, гідних представників української нації…