Вічний сюжет про зраду і зрадників в українській історії

«...Чому відступників 

у нас так много?

І чом для них 

відступництво

не страшне?

Чом рідний стяг 

не тягне їх до свого?

Чом працювать 

на власній ниві — стид,

Але не стид 

у наймах у чужого?»

Іван Франко

«Прокляті» питання переслідують Україну упродовж поколінь, століть, різних епох. Винесені в епіграф рядки нашого геніального поета, якими Іван Франко завершив свою поему «Похорон» (ще й досі неосмислену!), поза сумнівом, належать до цих «проклятих», але водночас і вічних питань. Можна їх ігнорувати, витіснити із суспільної свідомості, вважати плодом підступної діяльності злих ворогів України, але ж шукати відповідь необхідно, причому нашими спільними зусиллями, інакше на нас чекає та модель, що описана у вічній книзі: «Сліпий веде сліпого, і обидва вони впадуть у яму». Можна стверджувати, що Іван Франко описав у цих декількох рядках згубний алгоритм національної історії. І відповідь, про яку йдеться, можна осягнути, лише усвідомивши національне минуле в його цілісності.

Зрадники були в кожного народу — і Україна не виняток. Справді, не варто в цьому разі претендувати на унікальність. Суть проблеми полягає в іншому: чому Україна належить до тих націй, «критична маса» відступників у середовищі яких прирікала їх (нації) до нових і нових втрат державності, до проклятої приреченості «працювати в наймах», на чужого? Чи це лише окремі аномалії, чи тут таки спостерігаємо відновлюваний зі століття у століття отой проклятий «синдром Юди»? Юди, якого (і подібних йому відступників) Ісус називав «синами смерті». Юда залишається Юдою — хай навіть у наш постмодерністський час пишуть уже про те, що мотив його зради був не таким уже й примітивним: не гроші стали визначальним чинником («Скільки ви мені дасте — і я видам вам Його»), а нібито прагнення довести, що саме він, Юда, є насправді вірним учнем Ісуса, а не решта 12 апостолів...

Читачеві, цілком імовірно, може здатися, що формулювання «синдром Юди», вживане щодо української історії загалом, є непатріотичним (але ж у нас тут ідеться зовсім не про героїв, які, ясна річ, були в усі епохи) й щонайменше перебільшеним. Тому, перш ніж дуже стисло викласти причини виникнення відступництва в Україні, нагадаємо короткий перелік імен у цьому контексті. Безперечно, цей перелік є «контурним» і геть неповним.

1. ХІ століття. Князь Святополк, імовірний убивця Бориса й Гліба, запеклий ворог Ярослава Мудрого. Багато разів приводив на Русь чужинців-загарбників — від польського князя Болеслава до агресивних східних кочовиків. І не лише він це робив.

2. 1097 рік. Київський князь Святополк та князь Давид Волинський, гарантувавши своєму родичеві, теребовлянському князеві Васильку, цілковиту безпеку, підступно запросили його на гостини й жорстоко осліпили... Володимир Мономах тоді сказав: «Такого ще ніколи не було на руській землі!»

3. Доба Галицько-Волин-ської держави, початок ХІІІ століття. Користуючись тимчасовою слабкістю центральної влади після загибелі Романа Мстиславича, тамтешні бояри-олігархи запрошували на ці землі угорські, польські, чеські, німецькі загони. Це спричинило 25 років громадянської війни.

4. Наприкінці ХVІ століття запорозький гетьман Григорій (або ж Іван) Лобода, який був одним із чільних ватажків козацько-селянського повстання Северина Наливайка, пере-йшов на бік поляків. За це його вбили повстанці. Тарас Шевченко увічнив цей сюжет у творі «У неділеньку святую...» І ще не раз старшина зраджувала повсталих — видавала полякам ватажків.

5. Ярема Вишневецький — найбагатший магнат Речі Посполитої на українських землях, князь, чиї вплив та могутність часто порівнювали з владою самого короля. Українець за народженням зрікся віри предків, став фанатичним захисником єдності Польської держави, люто катував полонених козаків.

6. Мартин Пушкар та Яків Барабаш — полтавський полковник і кошовий отаман Запоріжжя. Після смерті Богдана Хмельницького вступили в таємний контакт із Москвою, писали цареві доноси на Івана Виговського, розпалили полум’я Руїни.

7. Василь Кочубей та Іван Іскра — класичний приклад відступництва. З амбітних (ох, це модне слово!) міркувань писали Петрові І доноси на Івана Мазепу. Повчальний фінал відомий: цар, не повіривши звинуваченням, видав обох Івану Мазепі. 

14 липня 1708 року їх було страчено.

8. Іван Ніс — теж класичний і, можливо, найбільш підлий приклад зради. Прилуцький козацький старшина захищав оточений Батурин від військ Олександра Меншикова, пославши до московського табору сотника Остапа Соломаху з пропозицією провести ворожих вояків через таємний хід Батуринської фортеці (а захисники мали вдосталь ресурсів для оборони). Олександр Меншиков спалив Батурин і винищив там усе живе. У нагороду цар пожалував Івану Носу грамоту «на чин полковничий». Це той випадок, коли мав рацію Микола Горький: «Порівняти зрадника немає з ким і з чим. Навіть тифозну вошу порівняння зі зрадником образило б».

9. Українська еліта ХVІІІ—ХІХ століть, яка погодилася стати «російським дворянством» — це велика, дуже складна і болісна тема. Несправедливо й антиісторично (у дусі найгірших радянських підходів) було б оголошувати увесь цей суспільний стан суціль «зрадниками». Але правда полягає і в тому, що певна (чимала) частина з них «не за страх, а за совість» служила імперії в умовах жорсткої русифікації.

ХХ століття дає нам страшну поживу для роздумів над цією проблемою. Були герої УНР, але був Володимир Винниченко, який зрештою назвав сталінське політбюро «товаришами». Були відважні бійці УПА, але як важко було не схибити в боротьбі (помилка межувала зі зрадою — це яскраво описано в романі Василя Шкляра «Троща»). І зрештою фахівці, сподіваємося, ще дадуть об’єктивну відповідь на питання про те, звідки взялися оці захарченки, мотороли, гіві, плотницькі, які, до речі, номінально мали український паспорт, і чому так «беззубо» здано Крим.

А тепер про причини відступництва. Зрозуміло, це суто суб’єктивний погляд автора цих рядків.

1. Зраджують свої — й лише свої. Ворог зрадити не може — на те він і є ворог. Трагедія в тому, що занадто часто зраджують ті, хто користується повною довірою.

2. Зрада розглядалася в історії і зараз часто розглядається не як «вчинок Юди», а як така собі хитромудра, до того ж успішна «політтехнологія». Соромитися немає чого.

3. Згубна суть відступництва у лиховісний спосіб «пригладжується», нівелюється через різні іронічні сучасні «меми» на зразок «зрада чи перемога?». До того ж впливає та сама «амбітність». Насправді ж усе дуже серйозно — війна це показала.

4. Мотиви зради дуже різноманітні. Зовсім необов’язково, що провідним серед них є жадоба до грошей. Важать ще такі спонуки, як честолюбство, заздрість, навіть прагнення здобути «лаври Герострата» — того стародавнього грека, який так жадав слави, хай страшної, що спалив заради цього величний храм Артеміди в Ефесі. Але є спільне, що об’єднує зрадників, — егоїзм, свідоме відкидання інтересів Батьківщини, взагалі всього, що стоїть над власним дорогоцінним «я». Пропаганда в олігархічних ЗМІ сприяє цьому.

5. Малоросійство, відсутність гідності, внутрішнє убозтво — ось невичерпне джерело відступництва. «Малоросійство — це капітуляція ще перед боєм» (Євген Маланюк).

6. Відступництво виростає з певних різновидів «гнилих компромісів», які досить часто виявлялися компромісами на користь ворога. Поширену серед нашої еліти ХVІІІ—ХХ століть подвійну лояльність (хай супроводжувану сентиментом до всього українського) варто розглядати саме в цьому контексті. Поточне політичне життя України зразка нинішнього року спонукає до тяжких і болісних роздумів...

Автор вважатиме мету цього стислого допису досягнутою, якщо читачі погодяться: на цю болісну тему не лише варто, а й вкрай необхідно говорити. І наостанок нагадаймо показовий фрагмент із видатного роману Маріо П’юзо «Хрещений батько». Передаючи справи, глава клану Віто Корлеоне дає синові таку настанову: «Той, хто перший підійде до тебе в день мого похорону з пропозицією миру, є зрадник!»

Ігор СЮНДЮКОВ

«День»