Українець, перед яким вибачалася московська цариця

Лохвицькі терени, що на Полтавщині, дали українському світові визначних письменників, професіоналів-митців, громадських діячів. Зокрема Лохвиччина повсякчас славилася вихідцями зі священницьких родів. Я вже писав про родину отця Йосипа Клепачівського — діда відомого бізнесмена з Вашингтона Юрія Чопівського та лікаря Петра Чопівського, а також про уславлених українських патріотів-братів — Дмитра (члена вужчого ПУНу, одного з ідеологів й засновника ОУН, близького співробітника полковника Євгена Коновальця) та Бориса (професора, лікаря-хірурга, члена Проводу закордонних частин ОУН, який, до речі, провів складну операцію пораненому під час бомбування в 1945 році пізніше очільнику АБН та ЗЧ ОУН Ярославові Стецькові) Андрієвських.

Усі вони, такі різні, побачили світ у родинах лохвицьких православних пастирів. До речі, наприкінці 2008 року на одній із центральних вулиць Лохвиці мною за власні кошти було відкрито пам’ятні дошки братам Андрієвським, а також митцю Михайлові Дмитренку (з нагоди 100-річчя від дня його уродин), а ще військовому отаманові «Українського Вільного Козацтва», редакторові, старшині Армії УНР і близькому співробітникові гетьмана Павла Скоропадського, редакторові часопису «Українське козацтво» Антону Кущинському та незабутньому публіцисту, одному з перших викривачів більшовизму й чи не найпершому з українських дослідників Голодомору 1932—1933 років Полю Половецькому (Полікарпу Плюйкові). Нині відкриваю нащадкам іншого не менш відомого свого земляка...

Чи не найвидатнішим уродженцем Лохвиці XVIII століття є владика Веніамін (в миру — Василь Пуцек-Григорович), який народився в 1706 році (деякі джерела називають його роком народження навіть 1700-й, що є малоймовірним). Його батько Григорій Григорович був українцем, а мати — полькою, яка походила зі шляхетської православної сім’ї та мала прізвище Пуцек. Прізвище Пуцек-Григорович згадується в більшості довідників, публікацій та праць з історії церкви, інколи отцю Веніаміну приписують прізвище просто Григорович, під цим прізвищем він згадується в документах Казанської духовної семінарії. Насправді Григорович — це не прізвище, а по батькові. Його батько був представником лівобережного козацтва, значковим товаришем, інакше кажучи, заступником командира козачого полку. За даними дослідника Хоми Єрмакова, після закінчення школи в Лохвиці майбутній митрополит вступив до Київської духовної академії, де пройшов «нижчий клас богословія», а згодом, імовірно, закінчив би й вищий клас, однак у 1732 році на прохання архієпископа Казанського та Свіяжського Іларіона (Рогалевського) разом зі своїм «однокашником» Стефаном Гловацьким (згодом митрополит Тобольський Сильвестр) був скерований київським митрополитом Рафаїлом до Казані для праці в духовній семінарії, де залишився на довгі роки.

Із часом став єдиним кваліфікованим викладачем семінарії, якої не покинув у тяжкі для неї роки управління єпархією архієпископа Гавриїла (Руського), при єпископі Луці (Конашевичі) йому почали доручати викладання у вищих класах. У 1740 році Василь Григорович був пострижений у монахи з іменем Веніамін, а згодом рукоположений в ієромонахи, викладав піїтику, риторику. Якраз завдяки отцю Веніаміну в семінарії з’явився вищий клас богослов'я, а пізніше за клопотанням єпископа Луки він був призначений ректором. 

6 грудня 1744 року, залишаючись на посаді ректора, Веніамін отримав звання архімандрита Казанського Спасо-Преображенського монастиря. Перша половина 1740-х років була часом для місіонерської діяльності, у той час отець Веніамін брав участь у діяльності Контори Новохрещенських справ, їздив по єпархії, вивчав татарську та чуваську мови.

У 1746 році архімандрита Веніаміна викликали для духовного служіння до Санкт-Петербурга, де в 1748 році він був рукоположений у єпископа Нижегородського та Балахнинського, 1758-го став дійсним членом Синоду та був переведений на Тверську кафедру, а потім, того ж року, і на Псковську. Від 1761 року став архієпископом Санкт-Петербурзьким та настоятелем Олександро-Невської лаври, відспівував вбитого імператора Петра ІІІ, а в липні 1762 року був присутній на коронації московської цариці Катерини ІІ в Москві і тоді ж указом від 26 липня 1762 року призначений архієпископом Казанським та Свіяжським, до Казані прибув 20 жовтня 1762 року. Мав зустріч та розмову 27 травня 1767 року з московською імператрицею Катериною ІІ, яка прибула до Казані на галері «Тверь». Під час епідемії чуми в 1771 році за розпорядженням владики Веніаміна до Казані була принесена смоленська Седміозерна ікона Божої Матері, перед якою він служив, і епідемія в Казані незабаром припинилася. 

Тяжкі випробування чекали на архієпископа Веніаміна в 1774 році. Після початку восени 1773 року пугачовського повстання він буцімто розсилав окружні листи, в яких доводив самозванство нового московського царя — такого собі 

«Петра ІІІ», в яких йшлося про те, що, мовляв, якраз саме він відспівував і ховав справжнього колишнього імператора в липні 1762-го. І все ж після невдалого штурму та підпалу Омеляном Пугачовим Казані владика Веніамін був обвинувачений у співробітництві з повстанцями, оскільки захоплені в полон загоном Міхельсона колишні учасники пугачовщини — дворянин Ілля Арістов, казанський дячок Іонін та казанський купець Огородніков — оговорили владику, мовляв, він передав Пугачову 3 000 рублів за умови, що той не знищуватиме Воскресенського монастиря. 

15 жовтня 1774 року Веніамін був арештований. Однак московська імператриця Катерина ІІ, хоча й недолюблювала владики за його духовну близькість та співчуття до митрополита Арсенія (Мацеєвича), все ж наказала його звільнити, вибачилася за «прискорбие и печаль, что вас уязвляли» та написала йому з «напоминанием торжестующей добродетели» особистого листа «с прежним доброжелательством» від 26 січня 1775 року, а також подарувала нашому землякові хреста, на якому були 209 діамантів із особистих прикрас імператриці, й виділила кошти на нове будівництво духовних закладів.

В останні роки життя владика Веніамін тяжко хворів, однак займався місіонерською діяльністю, при ньому були проведені перші переклади Священного Писання мовою народів Поволжя (татарською, марійською, чуваською та удмуртською), але ці рукописи, на жаль, не збереглися. У 1780 році, хоча він і був присутній на урочистостях з нагоди відкриття Казанського намісництва, літургію та молебні проводив Нижегородський єпископ Антоній (Забєлін). 17 березня 1782 року пішов на відпочинок і за власним бажанням поселився в Седміозерній пустині під Казанню, передавши свою бібліотеку Казанській духовній семінарії, а в червні 1785-го владика Веніамін відійшов у вічність. Усі свої заощадження та значну пенсію (4 140 рублів) він витратив на облаштування цієї пустині (покрив золотом іконостас у церкві), усі інші кошти — на роздачу хліба селянам. На час кончини владики у нього не залишилося ні копійки, тож поховання здійснювалося за рахунок монастиря. Як писав пізніше преподобний Гавриїл (Зирянов), під час перепоховання в 1899 році тіла владики Веніаміна у зв’язку з ремонтом було встановлено: «Святитель, який упокоївся, лежав нетлінним. Його обличчя було кольору білого воску... Образ усопшого сіяв красотою і зовсім не являвся таким зморшкуватим і старечим, яким був на портреті». У ході перепоховання преподобний Гавриїл (Зирянов) засвідчив, що селянин Яків Казиль, який брав участь у приготуванні їжі під час захоронення, отримав зцілення від тяжких хвороб у спині, а сам Гавриїл — від зубного болю. Однак справа про канонізацію владики Веніаміна, яка була заведена архієпископом Арсенієм, загубилася в інстанціях синодальної бюрократії. На жаль, зараз від Вознесенського собору, де був перепохований владика Веніамін, залишилися лише руїни, тому встановити точно, де ж таки він похований, неможливо.

Архімандрит Платон (Любарський), який був при владиці Веніаміні ректором Казанської духовної семінарії та архімандритом Спасо-Преображенського монастиря, відгукувався про нього так: «Норовом чисто сердечний, незлобливий, правдолюбний, суворий до ліні, благочестивий, до праці, знання дуже здібний, щедрий, залюблений у науки, старанний щодо захисту своїх підлеглих та інших бідних людей, делікатний, гостинний, у всьому до підлості та недоліків нетерпимий». Про нашого земляка — владику Веніаміна — у різний час писали такі дослідники, як Хома Єрмаков, єпископ Гурій (Степанов), архієпископ Ніканор (Каменський), Костянтин Харлампович.

На особливу увагу заслуговує праця владики Веніаміна «Сочинения, принадлежащие к грамматике вотского языка», яка була надрукована в 1775 році, а у продажу з’явилася 1776 року, після того, як Веніамін виправдався від звинувачення у, так би мовити, неправильних діях під час повстання під проводом Омеляна Пугачова. Граматика удмуртської мови, складена Василем Пуцеком-Григоровичем, стала першою монографічною пам’яткою удмуртської писемності та має велику історичну цінність. Обсяг її становить 

113 сторінок. Вона дає загальне уявлення майже про всі частини мови, удмуртські слова передані російськими літерами, а наукова термінологія близька до латинської. Крім того, автор наводить 12 типів відмін іменників, але розрізняє лише 6 відмінків, до граматичної частини додається чималий удмуртсько-російський словник, а вміщений у праці лексичний матеріал відображає фонетико-лексичні особливості південного діалекту удмуртської мови.

Ось таким був нащадок козацького роду з Лохвиці — владика Веніамін, випускник Києво-Могилянської академії, перед яким вибачалася московська цариця... Саме він дав життя духу й букві граматик кількох неросійських народів Поволжя, які до цього були неписемними. І хоча по-різному можна трактувати його співпрацю з Москвою, яка тоді знищила Січ і козацьку вольницю, та претендентом на московський трон Омеляном Пугачовим, псевдо-царем Петром ІІІ, заслуги владики Веніаміна на просвітянській ниві все ж є незаперечними.

Олександр ПАНЧЕНКО