45 років тому селяни в СРСР уперше отримали паспорти

Перші внутрішні радянські паспорти з’явилися 1932 року. Їх одержували лише жителі «режимних» міст, робітничих поселень, новобудов та радгоспів. Селянам, які становили майже 40 відсотків населення країни, вперше дозволили видавати паспорти лише 28 серпня 1974 року. До цього вони понад 50 років з моменту утворення СРСР були фактично кріпаками при колгоспах. Їх автоматично записували туди в 16 років, і вони не могли нікуди виїхати без довідки від колгоспного начальства. Порушників карали штрафом або тюремним терміном. Видання «TheБабель» нагадує, як проводили паспортизацію населення в СРСР, чому селян закріплювали за колгоспами, і публікує знімки з Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного та архіву Луганського обласного краєзнавчого музею.

Перший документ, схожий на паспорт, радянська влада запровадила в 1919 році. Це були «трудові книжки», які прикріплювали робітників до певного підприємства. А ще за їхньої наявності видавали картки на продукти, що було головним в умовах тодішньої продовольчої кризи. Але такий документ видавали лише в кількох великих містах: наприклад, у Москві та Петрограді. В інших регіонах місцева влада використовувала бланки ще царської Росії або вигадувала власні довідки та свідоцтва посвідчення особи.

Після завершення Громадянської війни і утворення СРСР у 1923 році запровадили єдине для всієї країни «посвідчення особи». У ньому були такі графи: прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, місце проживання, професія, сімейний стан, наявність дітей, дані про військову службу. Із 1925 року для жителів міст запровадили прописку. Фото в таке посвідчення вклеювали за бажання власника, і головне — отримувати його було необов’язково. Обов’язковими були тільки паспорти для виїзду за кордон.

Наприкінці 1920-х років селяни почали масово тікати до міст від примусової колективізації. Тому для контролю за міграцією у 1932 році в СРСР запровадили внутрішній паспорт, який став єдиним посвідченням особи. У новому документі, крім тих граф, що мали місце в «посвідченні особи», вказували національність, соціальний стан, були також відмітки про прийом на роботу. Для жителів союзних та автономних республік текст друкувався двома мовами: російською та мовою республіки. Запроваджувалася й обов’язкова прописка паспортів «не пізніше, ніж за 24 години після прибуття на нове місце проживання».

Головною особливістю було те, що паспорти видавали тільки жителям міст, робітничих поселень, новобудов, які досягли 16 років, а також держслужбовцям та працівникам радгоспів. На більшість селян нова паспортна система не поширювалася. Їх із 16 років добровільно-примусово записували до колгоспу, і вони не могли виїхати далі, ніж за райцентр без довідки від колгоспного керівництва.

За самовільний виїзд карали грошовим штрафом, а за повторне порушення передбачалася кримінальна відповідальність — до трьох років в’язниці. Нерідко голови колгоспів і сільрад або працівники НКВС за хабар видавали довідку, на підставі якої можна було отримати паспорт. Особливо це було поширено після Другої світової війни, коли до села повернулися солдати з «трофеями з Європи». На ці трофеї вони купували собі паспорти й осідали в містах.

Як можна було втекти з колгоспу:

— завербуватися на більш важкі роботи: лісозаготівлю, розробку торфу, будівництво у віддалених північних регіонах;

— відправити дітей на навчання до міста у віці 14—15 років (до того, як їх запишуть до колгоспу в 16 років);

— піти в армію, а після рушити «відновлювати господарство» на завод чи будівництво або ж приєднатися до лав  міліції чи залишитися на надстроковій службі;

— купити паспорт за хабар.

На першому етапі паспорти видавали у великих містах. В Українській РСР це були Київ, Харків, Сталіно (зараз Донецьк) та Дніпропетровськ (зараз Дніпро). Навколо них встановлювалася 50-кілометрова режимна зона, яку «зачищали від куркульських, кримінальних та інших соціально небезпечних елементів». Для боротьби з порушниками паспортного режиму НКВС створив позасудові «трійки». У 1938 році у паспорти почали вклеювати фото, другий примірник якого передавали міліції. Також з’явився буквенно-цифровий код, який зашифровував наявність судимості та за якою статтею: політичною, господарською чи кримінальною. Таким чином паспортні столи та адресні бюро стали першими картотеками для всесоюзного розшуку.

Після смерті Сталіна у 1953 році в СРСР провели нову паспортну реформу. Паспорти отримали жителі прикордонних територій, Балтійських республік, працівники залізничних вузлів. На третину скоротили кількість режимних територій. Але для більшості колгоспників мало що змінилося. Новий генсек Микита Хрущов задумав реорганізацію сільського господарства, зокрема й освоєння цілини. Тому селяни знову залишилися без паспортів.

Коли в 1964-му до влади при-йшов Леонід Брежнєв, то перші роки він займався внутрішньою боротьбою в Політбюро. Тільки після його остаточної перемоги питання про паспортизацію селян зважився порушити уродженець Луганщини — перший заступник голови Радміну і майбутній міністр сільського господарства Дмитро Полянський. Його підтримав і голова МВС Микола Щолоков, якому не вистачало даних для «більш успішного виявлення антисуспільних елементів».

Рішення відкладали до 28 серпня 1974 року, коли Рада Міністрів затвердила нове Положення про паспорти в СРСР. Запроваджувалися паспорти нового зразка: червоного кольору замість зеленого, скоротили кількість граф, з’явилися сторінки для фото у 25 і 45 років, пом’якшили правила прописки. Але головне — паспорт отримували в 16 років усі громадяни, зокрема й жителі сіл. Тепер колгоспники отримали відносну свободу пересування, але вони, як і раніше не могли влаштуватися на роботу в місті без довідок від колгоспного начальства. Нові паспорти почали видавати у 1976 році, і до кінця 1981-го їх отримали близько 50 мільйонів селян. Із цими паспортами вони й зустріли розпад СРСР 1991-го.

Сергій ПИВОВАРОВ