Російський націоналізм і Україна

У Месопотамії близько 2270 року до нашої ери постала перша у світовій історії імперія. Відбулося це внаслідок завоювання високорозвиненої та доволі успішної в економічному, культурному та науковому розуміннях шумерської цивілізації Півдня Месопотамії значно відсталішими від шумерів племенами аккадців, які прийшли з Півночі. Загарбання полегшив політичний розкол у межах самої шумерської цивілізації. А творець першої імперії Саргон Давній використав усі здобутки шумерської цивілізації для розвитку своєї держави та навіть активно залучав до державної служби старих чиновників, жерців тощо.
Цей приклад став правилом для наступних будівничих усе нових і нових імперій. І невипадково — фактично будь-яка імперія є своєрідною раковою пухлиною, що живе, допоки використовує потенціал чергових підкорених клітин. Тобто вона послуговується ресурсами (як сировинними, так і людськими та навіть культурними) загарбаних земель, оскільки завойовник сильний лише у своїй агресії, тоді як у більшості інших сфер програє підкореному. При цьому  стосовно людського потенціалу йдеться не тільки про дармову робочу силу та поповнення війська, а й про викачування з підкорених територій активних творчих особистостей, щоб вони розбудовували засади імперій.
 Ще однією спільною рисою для імперій є процес їхнього утворення: унаслідок завоювання північними народами південних. Адже в домодерні часи, коли панувала аграрна цивілізація (і коли постала та існувала більшість імперій), Південь мав більші ресурси та вищий рівень економічного розвитку, ніж Північ. Відповідно, можна говорити про те, що бідність Півночі слугувала її консолідуючим  началом і водночас стимулом для загарбання багатших земель Півдня. Так, після завоювання Півдня постали як перші імперські утворення, так і остання імперія в Китаї, а в ранньосередньовічній Європі — Франкська імперія після завоювання північними франкськими племенами Галлії та інших земель на Півдні.
До того ж в усіх випадках постання імперій відбувалося після завоювання однією країною інших і ставлення собі на службу людських та матеріальних ресурсів підкорених. А отже, імперські «організми» за своєю суттю є інструментом визиску одним народом інших, що зведений у ранг державної політики, тобто має паразитарне начало. Тому будь-яка імперія (як і будь-який паразит) зрештою приречена на смерть. Причому смерть болючу, коли настає час розплати за біди, завдані іншим. А це наприкінці існування імперії виливається у війни проти формуючого її етносу пригноблених країн і народів, які зрештою знищували найжорстокіші та найбільші імперії в історії людства.
Українці в імперській експансії
Аналогічно в історії Східної Європи створення Російської імперії було пов’язане саме з остаточним підкоренням відсталішою Північчю (Московією) розвиненого Півдня (власне Русі). Лише після завершення цього процесу Московія справді стала імперією, а отже, сам факт підкорення нею Русі-України є відправною точкою імперської історії Росії. Проте в цьому разі процес постання чергової імперії був надзвичайно тривалим: почавшись ще у другій половині XII століття (від погрому Києва військами північного, володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського 1169 року), він завершися аж на початку XVIII століття (поразкою
1709-го визвольного повстання, організованого Іваном Мазепою проти московського панування в Україні).
Саме з цього часу (ще до Ніштадського миру зі Швецією 1721 року) Петро І де-факто перетворюється на імператора. І весь цей період підкорення Московією-Росією Русі-України саме на нас було спрямовано і витрачено найбільше сил нової імперії, що значною мірою рятувало інші народи від московського ярма й водночас засвідчувало особливу важливість України для побудови власне Російської імперії.
Наскільки важливим надбанням для Росії була Україна, засвідчує той факт, що одразу ж після упокорення останньої ситуація з побудовою нової імперії на Сході Європи змінюється. Уже в тому ж таки XVIII столітті об’єктами територіальної експансії Москви (а потому збудованої зокрема силами українських козаків нової імперської столиці Петербурга) стають Південно-Східна Прибалтика, Білорусь, Польща, Молдова, Кримське ханство, Північний Кавказ, Казахстан, Далекий Схід та навіть розташована на іншому континенті Аляска.
Закономірно, що це був не простий часовий збіг і що великою мірою до всіх цих успіхів Російської імперії були причетні й українці. Ба більше, швидке територіальне зростання Москви почалося після включення до її складу українських земель. Варто згадати бодай той факт, що саме з початку інтеграції частини українських земель (внаслідок дипломатичної комбінації Богдана Хмельницького в середині XVII століття та освоєння українцями підвладної Москві Слобожанщини) Московія швидко припиняє експансію Сибіру (яка й до того велася зокрема силами українського козацтва).
При цьому від часу Руїни підкорення нових територій для Москви та підтримка на них московської влади здійснювалася навіть силами засланих до Сибіру українських гетьманів, козацької старшини та й простих козаків, які до того мали антимосковську позицію. Останнє не варто розглядати як злам і колабораціонізм. Українець як особа дуже релігійна, опиняючись за тисячі кілометрів від рідного дому й не маючи жодних контактів із Батьківщиною, швидко усвідомлював нову реальність: він мусить обстоювати в «диких язичницьких землях» інтереси єдиної присутньої там ще сили — Москви як держави все-таки християнської (православної). Тож учорашні вороги московського панування (Самойловичі, Петро Дорошенко) та десятки й сотні інших українських очільників, запроторених Москвою до Сибіру, стають просувачами її інтересів на освоюваних цією метрополією нових землях-анексах.
Цей процес загарбання Московією Сибіру був закріплений українськими релігійними діячами, які разом із наверненням сибірських народів до православ’я автоматично упокорювали їх московській владі. Так, саме українці впродовж мало не всього XVIII століття очолювали Тобольську митрополію, до складу якої належала більшість Сибіру. Зокрема 1701-го цю посаду обійняв святий Дмитро Ростовський (українець Данило Туптало), наступного року ще один українець — Філофей (Рафаїл Лещинський), 1741-го — Арсеній (Олександр Мацієвич, виходець із Волині та один із небагатьох церковних ієрархів, який виступив із критикою секулярної політики Катерини ІІ, за що й поніс покарання), а потому виходець із Галичини — святий Павло (Петро Канючкевич). Водночас ці ієрархи сприяли перетягуванню до Сибіру чималої кількості українських ченців. Закономірно, що їхньою метою було навернення місцевого населення в православ’я, але в підсумку така діяльність тільки сприяла зміцненню російського панування в Сибіру.
Специфіка колаборації
Щодо співпраці українців з імперською владою необхідно зазначити дві речі. По-перше, українці не були унікальним прикладом колабораціонізму: служіння представників підкорених народів завойовнику характеризувало всі народи в усіх імперіях. Згадаймо хоча б приклад радників вавилонських царів, які мали єврейське походження, або ж приклад Йосифа у Стародавньому Єгипті. І поки ця практика зберігалася, жили й самі імперії. Адже правда полягає в тому, що імперський центр завжди слабший за сумарний потенціал загарбаних країн. Тож доки всі вони працюють на цей центр, зберігається й сама імперія. Коли ж підкорені народи усвідомлюють згубність такої ситуації для себе й починають боротьбу (а найголовніше — зменшується до мінімуму кількість колаборантів), руйнуються та гинуть і самі імперії. Адже останні не здатні існувати без підкорених країн, оскільки відвикли працювати самі на себе й звикли жити коштом інших. І що довше існує імперія, то незворотнішим є відповідний процес. Це особливо характерно для східних імперій. Тому саме вони найзатятіше борються за збереження під своєю владою всіх підкорених народів і заради цього йдуть на все: наджорстокі репресії, заборону  мови, культури, навіть самої історичної пам’яті та самоназви підкорених народів.
Цим пояснюється і така запекла боротьба Росії за Україну. Сам факт цієї боротьби засвідчує, з одного боку, те, що РФ і далі лишається імперією (до того ж імперією східного типу, тобто деспотичною), а з другого — що для Росії (як імперії) існування без України неможливе. Останнє, між іншим, не раз підтверджували й російські лідери різних епох. Згадаймо хоча б виступ Леніна перед більшовицькими військами, які вирушали на загарбання України 1918 року, в якому він наголосив, що «без українського хліба, вугілля та цукру російська революція загине».
По-друге, будь-яка імперія завжди докладає максимум зусиль для постійного рекрутування великої кількості колаборантів. Не пересічних осіб (хоча імперії не гребують ніким), а людей активних, знаних серед загалу або тих, хто до цього прагне. Така мета досягається різними засобами — від банального підкупу та обіцянок загального визнання їхніх заслуг до гри на примітивних інстинктах і почуттях, як-от заздрість, ненависть і бажання помсти, сексуальні та інші вподобання тощо. Усе це імперія обіцяє цілком задовольнити за умови переходу до неї на службу представників підкорених народів.
Серед українців справді спостерігалася особливо широка співпраця та асиміляція, але вона була наслідком тривалого періоду бездержавності (і чи не найдовшого у світовій історії процесу боротьби проти імперського поневолення), за якого всі активні супротивники імперського підкорення знищувалися. Паралельно з цим російська влада (так само, як і низка попередніх загарбників) фактично купила нашу еліту в особі козацької старшини наприкінці XVIII століття, надавши їй права і привілеї  російського дворянства, а ще раніше — православних ієрархів обіцянками захисту від претензій іновірців. Тому православна церква відігравала роль своєрідного троянського коня, що простелив шлях імперському підкоренню України. Було куплено навіть значну частину простого козацтва через переведення їх до розряду так званих малоросійських козаків, які зберегли особисту свободу та не були закріпачені. Саме це й забезпечило безкровну ліквідацію українських автономних утворень у другій половині XVIII століття й водночас дало Росії масу здібних військових, управлінців, дипломатів, діячів науки, освіти та культури. Так, син останнього українського гетьмана Кирила Розумовського Олексій став першим міністром народної освіти в Російській імперії, а інший його син — Андрій — знаним російським дипломатом (був однією з ключових фігур на Віденському конгресі, що визначив долю Європи мало не на все XIX століття).
Творці імперської ідеології
Загалом у другій половині XVIII — перших десятиріччях XIX століття поміж перших осіб, котрі визначали політику Російської імперії, було чимало українців. Це й найвідоміший дипломат і канцлер Олексій Безбородько, дипломат і державний діяч вищого рангу за трьох російських монархів Дмитро Трощинський та багато інших. А щодо нижчого рівня управлінської ієрархії, то помітну присутність у ній українців яскраво зобразив Тарас Шевченко в поемі «Сон».
Доля розпорядилася так, що українці помітно долучилися також до створення фундаменту власне імперської ідеології Росії. Так, визначний український релігійний та освітній діяч Феофан Прокопович, який починав свою кар’єру як сподвижник Івана Мазепи, після поразки останнього швидко «перефарбувався» і став найдовіренішою особою Петра І. Саме Прокопович, попри свій духовний сан, і сформулював засади його імперської
політики та навіть обгрунтував підкорення православної церкви імперській владі. Цю політику продовжив і поглибив ще один український релігійний діяч Стефан Яворський. І в підсумку вона сформулювала базу імперської ідеології, що працювала аж до переформатування Російської імперії у 1917 році. Її суть зводилася до такого:
1) абсолютна влада російського монарха, який має божественне походження та навіть стоїть вище за інших монархів (як єдиний істинно християнський);
2) залежна від російського царя (хоч і єдина державна) Російська православна церква;
3) єдність усіх слов’ян імперії як «єдиного російського народу» (тут радянська ідеологія пішла ще далі, зарахувавши до «єдиного радянського народу» всі підкорені на той час Росією народи).
Тож загальновідома валуєвська тріада (православ’я, самодержавство, народність) XIX століття була тільки її спрощеним поданням. Таким чином, саме українські діячі створили фундамент імперської ідеології Росії, яка потому лише зовнішньо видозмінювалася відповідно до духу часу, але зберігала властивий українцям філософський підхід. Натомість у сучасну оболонку вона була «вдягнена» значною мірою завдяки німецьким діячам, що в різні часи опинялися на службі в російських монархів (знов-таки не без допомоги українців). Саме через німецькі впливи в ідеології Російської імперії з’являлися поширені в часи колоніальних завоювань політичні доктрини, які ці завоювання обгрунтовували. Особливо визначальним у зв’язку з цим стало XIX століття. Саме тоді, з одного боку, пришвидшився колоніальний поділ світу, який закінчився наприкінці цього століття перетворенням більшості країн на колонії провідних держав світу, що створили свої колоніальні імперії. А останні задля збереження свого панування над підкореними народами розробили й відповідну ідеологію, яка мала саме націоналістичне (навіть расистське) звучання. З другого боку, починаючи із середини XIX століття, активізувався рух підкорених народів до звільнення, що так само набував націоналістичного забарвлення (адже ворога потрібно долати його ж зброєю), хоча його поява змушувала імперії виробляти своєрідні контрзаходи.
Якраз внаслідок усіх згаданих вище тенденцій у світі, що остаточно оформилися наприкінці XIX століття, панівна ідеологія Російської імперії, зреагувавши на ці нові реалії та виклики, стала наповнюватися націоналістичним звучанням. При цьому російський національний вектор в ідеології Російської імперії доводилося поширювати геть на всі спільноти, оскільки навіть самі росіяни більшою мірою були конгломератом слабко поєднаних між собою регіональних груп, пов’язаних лише спільною владою, церквою та кордоном. Останнє дало підстави низці дослідників заперечувати сам факт існування росіян як окремого етносу або ж сперечатися щодо їхньої етнічної належності до тієї або іншої групи народів (зокрема заперечувалася їхня належність до слов’янських народів). Відповідно, Російській імперії просто життєво необхідно було розробити та поширити імперську ідеологію, яка мала б яскраво виражене націоналістичне забарвлення.
Наступ на національні рухи
Паралельно з цим саму Російську імперію вже в першій половині
XIX століття почали потрясати виступи пригноблених народів, що набирали саме націоналістичного змісту і з початком XX століття особливо посилилися. Особливу небезпеку становили євреї, поляки та почасти й українці. Саме тому для російської влади завданням номер один (оскільки йшлося про збереження самої імперії) стало поширення нової візії імперської ідеології (із посиленим акцентом на «російськість») та масове рекрутування її адептів. І ця ідеологія передусім мала бути спрямована на боротьбу з національними рухами серед згаданих вище народів. Для успіху в такій боротьбі імперія вже традиційно посилила не тільки пропаганду на землях згаданих народів, а й активізувала справу пошуку провідників своєї ідеології серед них.
Ця лінія найактивніше реалізовувалася в Україні, оскільки саме на її землях зійшлися інтереси як самої імперії та українців, так і поляків та євреїв. Такій ситуації сприяла, по-перше, належність більшості українців до Російської православної церкви, тоді як для євреїв і поляків їхні релігійні структури були головними осередками збереження їхньої національної ідентичності. Отже, релігійний фактор нерозривно пов’язаний із національним, і про це не варто забувати навіть у XXI столітті. По-друге, успішна та активна робота російської пропаганди в Україні забезпечувалася тривалою присутністю російської влади на українських теренах за одночасно так само тривалої відсутності власне української державності на більшості української етнічної території. Це, з одного боку, сприяло винищенню найзатятіших оборонців української справи. А з другого — дало змогу розробити ефективну процедуру виявлення та рекрутування до лав поширювачів імперської ідеології вихідців з усіх верств українського суспільства, що було потрібно задля повного охоплення всього населення України цією ідеологією.
Найпоказовішим є приклад Миколи Гоголя і Тараса Шевченка. Обом російська влада запропонувала різні «бонуси» у формі посад, широких можливостей для творчості тощо, але за умови служіння імперії. Перший пристав на її пропозицію, хоча згодом внутрішні муки за цей перехід спровокували його передчасну смерть. А другий відмовився від співпраці, за що був жорстоко покараний засланням у Казахстан як простого солдата із забороною «писати та малювати», що зрештою так само зумовило його передчасну смерть.
Комплекс подвійної лояльності
Треба зазначити, що серед української інтелігенції під впливом жорсткого тиску на неї з боку імперської влади виробився своєрідний комплекс подвійної лояльності. Такі особи на внутрішньому рівні (у побуті, родинному спілкуванні) зберігали пієтет і закоханість в українську культуру, натомість на офіційному рівні спілкувалися російською мовою та працювали в російських державних установах (включно з державними навчальними закладами та науковими інституціями). На середину XIX століття комплекс подвійної лояльності набув такого поширення, що навіть знайшов своє відображення в повісті Івана Нечуя-Левицького «Хмари» (в образі університетського професора Дашковича). Цей комплекс мали й інші «бездержавні» європейські народи XIX століття. Зокрема він був поширений серед підвладних Австрійській імперії слов’янських народів (включно з підвладними їй українцями), відомий як австрославізм, що полягав у пов’язуванні всіх надій на розвиток своїх народів із Австрійською імперією та ласкою її монархів.
Проте така складна комбінація не зовсім імпонувала Російській імперії, яка прагнула до цілковитого переходу всіх підданих на її позиції. Була вона заскладною і для пересічних осіб. Натомість останніх легше було перетягти на цілковито віддану імперії позицію внаслідок легшого маніпулювання, менших запитів та більшої ролі елементарних інстинктів і почуттів у таких людей. При цьому в результаті нескладних маніпуляцій (комусь надати омріяну посаду, комусь допомогти поквитатися за давні кривди чи навіть просто пообіцяти щось або ж «ощасливити» подарунком пам’ятної грамоти чи монаршого фото) Російська імперія отримувала цілковито відданих їй осіб, які водночас були готові до поширення імперської ідеології серед решти загалу. Зазвичай такі адепти рекрутувалися з декласованих елементів, а також із молоді. Остання взагалі була найкращою базою для пошуку таких адептів, так як їй простіше було задурманити голову (найпотужніший вплив імперської ідеології здійснювався через інститут освіти, армії тощо), вона мала найневизначеніші плани та побажання (як і незавершеною була її система життєвих цінностей та пріоритетів, а отже, із неї ще можна було «зліпити» щось потрібне), важче контролювала свої емоції та почуття (що полегшувало виявлення «струн», на які можна було натиснути).
Функцію поширення імперської ідеології природно відігравали росіяни, які оселялися в Україні. У зв’язку з цим потрібно наголосити, що часто в людини, яка опиняється у відмінному етнокультурному оточенні, особливо загострюється почуття власної національної належності, і вона стає особливо затятим націоналістом. Тож природно, що поміж етнічних росіян, які оселялися в Україні, було чимало затятих не просто націоналістів, а навіть шовіністів. Передусім це проявлялося на рівні зневажливого ставлення широких кіл російських колоністів в Україні до її титульного етносу внаслідок суттєвих відмінностей у системі культури, світогляду, поведінкових комплексів тощо.
Усе це в підсумку й спровокувало нападки на українців з боку російських колоністів, які при цьому нав’язували нам власні цінності та культуру. Останнє певною мірою й зумовило появу питомо української назви росіян «москалі», що асоціювалася у свідомості тогочасних українців із загарбницькою за своєю суттю поведінкою російських колоністів в Україні, але єдино прийнятною для носіїв імперських установок. Поміж тих представників російських колоністів, які й далі прибували в  Україну, траплялися також доволі інтелектуально розвинені особи. Вони спеціально відправлялися в  Україну з метою посиленої асиміляторської політики. Це досягалося через направлення їх на церковні посади та у сферу управління й освіти. Водночас тим, хто виявляв бажання переїхати до західних губерній, видавали спеціальне підвищене «жалування» (особливо в разі викладання російської мови  тоді призначалася спеціальна постійна надбавка) та надавали інші бонуси. Те саме стосувалося й придбання маєтків у західних губерніях Російської імперії та було закріплено законодавчо. Однак ще більша увага влади Російської імперії спрямовувалася на залучення самих українців до справи утвердження та поширення імперської ідеології.